Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Я не зімкнув очей, як Фредерик, коли приймав рішення втікати з Лотаринґії. Що більше я міркував, то сильніші сумніви терзали мене. Мені було двадцять п'ять. І хай власної землі в Грозенау в мене не було, жінку я все ж би міг тут собі знайти. Можливо, вдасться якось прожити й серед свиней, цілковитим голодранцем.

Я б одружився, батько жив би в мене, і я б його терпів, можливо, навіть трохи би полюбив. Може, пішов би вчитися, як мені свого часу пророкували, адже книжки, які я встиг прочитати, розбудили в мені жагу до знань. Життя не мусить закінчитися у Грозенау, але й не конче десь у Богом забутому місці, відкритому всім вітрам і цілком сподіваній ворожості французів.

Та коли засіріло на світ, я переліз через батька і став лаштуватися в дорогу. В очікуванні умовленого знаку я сів, валізка стояла біля стільця. Я тримав на колінах кашкет і розглядав батька. Його рука лежала на ковдрі, було добре помітно слід від обручки, яку він проносив понад двадцять років. Я вже хотів його збудити, коли він раптом розплющив очі й подивився на мене. Саме в цю мить з вулиці пролунав невблаганний свисток пароха.

Духова капела, яку організував сільський голова, грала похоронний марш, бо румунські музиканти вміли тільки похоронні марші та весільні пісні. «Це й справді трохи схоже на смерть», — прокоментував голова вибір музики. Заспані музики поквапом зодяглися в однострої, так ніби наш від'їзд застав їх зненацька. Зсунувши кашкети на потилиці, з сорочками, що стирчали зі штанів, вони щосили дули на нашу честь, так як ще не грали на жодному похороні.

Перед кожним будинком чекали люди, щоби приєднатися до мовчазної колони, декотрі збиралися йти пішки, інші на підводах. Тих, що від'їздили, можна було легко відрізнити від тих, які залишалися. Перші несли валізи або сиділи на підводах. Розірвані родини — брати й сестри, батьки й діти — йшли поряд, схилившись головами, аби порозмовляти востаннє.

Матері тримали за руки дітей, які пізніше майже не зможуть пригадати свого раннього дитинства і шукатимуть його в розповідях старших, або й взагалі не шукатимуть. Позаду залишилися порожні двори, де-не-де з тваринами, якими мали заопікуватися ті, що не від'їздили. Дехто вкотре добивався від сусідів запевнень, що ті подбають за їхніх покійників.

Батько йшов поряд, ані разу на мене не глянувши, ми проминули німу церкву, з кожною хвилиною людей прибувало. До потоку тих, що виїздили і тих, хто з ними хотів попрощатися, додалися цікаві. Ми вийшли за межу села — хоч і уявну, проте для кожного з нас непомильну лінію поділу між нами й рештою світу, — потім наблизилися до Циганського пагорба, на який поглянув тільки я.

Сільський голова, який крокував поруч із парохом одразу за оркестром на чолі колони, закликав пришвидшити крок. Та, наче стримувані незримою, важкою рукою, ми йшли усе повільніше. Далеко попереду на дорогу, що вела до Грозенау, з пронизливим вищанням завернув автомобіль. На великій швидкості він мчав нам назустріч, а тоді, перед самою колоною, зупинився.

Молодий офіцер, лейтенант служби безпеки в лискучих чоботях і бездоганному однострої, що сидів як улитий, висів з машини і, перекинувшись упівголоса кількома фразами з головою, став перед колоною. Його водій з байдужим виразом сперся до машини, припалив цигарку і сплюнув. Ми ж не зводили очей з туго набитого шкіряного планшета лейтенанта, припускаючи, що там наші паспорти. Сталево-блакитне небо розпростерлося над нами, обіцяючи гарний день.

Щойно наші пакунки — тяжеленні валізи, а також торби з провіантом — були поскладані, ми обступили лейтенанта, і тільки батько стояв трохи поодаль. Я дивився на нього і думав, яке ж у нього сумне, зажурене лице.

Голова зачитав промову з аркуша, побажав нам світлого майбутнього в нашій новій-старій вітчизні і пообіцяв особисто пильнувати, щоб пам'ять про нас не осквернили. А тоді передав слово лейтенанту, який, не гаючи часу, витягнув зі свого планшета список і почав зачитувати імена. Я сподівався, що буду серед перших, що мене записали на французький лад під літерою « А » — Aubertin , але, не почувши свого прізвища, ніскільки не занепокоївся. Що ж, тоді буду серед останніх, на « О ». Кожен, почувши своє прізвище, виступав крок уперед, потискав офіцерові руку і отримував від нього паспорт.

Черга швидко наближалася до моєї літери, ось уже підходили люди з прізвищами на «М» та «Н», я наготувався вийти вперед і, як і всі решта, промовити сповненим гідності, глибоким голосом: «Щиро дякую, товаришу лейтенант». Однак літеру «О» перескочили, і натовпом прокотився гомін.