Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Тепер мусимо вирішити, як бути з церквою, — сказав торговець кіньми.

Довший час трималися думки, що церкву треба розібрати і разом із вівтарем, табернаклем та дзвонами забрати з собою. Однак це завдання виглядало нам надто складним, а його виконання забрало б дуже багато часу. До того ж установи відмовлялися видавати дозвіл на виїзд потяга, що мав перевезти цілу церкву. Тут не стало б ніяких хабарів, з якими коноторговець регулярно їздив до Тімішоари в цій справі. Так ніби комуністи не були зацікавлені в тому, щоб церкви кудись поділися. Ніхто з них не хотів ризикувати головою за якусь церкву, хоча це вже майже зробили задля цілого села.

Отож, порішили відмовитися від церкви, відтак і від малого й середнього дзвонів. Тільки великий — він мусив будь-що поїхати з нами. Він дзвонив, коли помер Фредерик, а потім — за багатьма іншими. Ідею забрати з собою також цвинтар — помістити всіх мерців у нові домовини і відвезти до Лотаринґії — відкинули. Більше за всіх з цього тішився парох Шульц.

Та оскільки багато хто протестував — ті, хто не годен був розлучитися з предками — постановили нічого не постановляти. Хто хотів, міг відкрити гробівці й забрати те, що їм було ввірено століття тому або ж зовсім недавно. Пасажири з мерцями просто будуть змушені вдовольнятися тим місцем у вагоні, яке вже для них передбачено. Вони не зможуть претендувати на більше, ніж пасажири без мерців.

Тоді коноторговець оголосив, що поїде в Тімішоару. Тепер мало з'ясуватися, чи справді нам дадуть обіцяні потяги, і якщо так, то скільки. На вулиці корчмар простягнув мені руку:

— То як, домовилися? — спитав він. Я нерішуче подав йому руку, але промовчав.

Весь наступний тиждень люди були зайняті тим, що чекали на коноторговця. Чекали, працюючи, чекали, знеможено падаючи увечері в ліжко. Виглядали весь час на дорогу з Тімішоари, а коли дзвін вибивав годину, чекали наступної. Усі думки немов застигли. Страх вічно залишатися чужинцем у рідному домі поступився місцем іншому: знову виявитися чужинцем, тепер вже на новому місці, назву якого навіть не знати як правильно вимовити.

Аби себе зайняти, дехто взявся вибирати з цвинтаря мерців і зносити додому. Якось я зустрівся на вулиці з Йоганною, вона саме несла якусь коробку.

— Що ти там несеш? — спитав я.

— Бабусю.

Йоганна була розвинена й міцна як на свій вік, а її губи — пружні й солодкі — в цьому в мене не було сумніву — наче персики з нашого саду. Її хода була певна, а від погойдувань її стегон паморочилося в голові.

— Батько на цвинтарі? — спитав я.

— Всі там: мати, батько, дідо.

Коли вона вже хотіла рушити далі, я зупинив її питанням:

— Хочеш, щоб я поїхав?

Так ніби відповідаючи на моє питання, вона підвела очі і подивилася просто на мене. Від маленької дівчинки не лишилося ані сліду. Вона осяяла мене усмішкою, на щоках раптом з'явились ямочки. А тоді проказала:

— Звісно, я цього хочу, Якобе Обертин.

Того самого дня із дзвіниці з величезними зусиллями зняли великий дзвін і приготували його в дорогу. Невдовзі, сповіщаючи настання ночі, задзвонили два менші дзвони, але їхній звук був кволий і невиразний. Мов стлумлений крик без звуку. Як удар лише в півлітаври. Як безутішне передчуття, що всьому кінець. Нашій церкві відібрали голос.

Наступного ранку нарешті повернувся коноторговець. Ми всі зібралися навколо нього перед церквою, на тому ж місці, де колись зупинилися російські вантажівки, де парох Шульц запускав з дерев голос Навовча, і де батько виголосив свою промову. Коноторговець сказав:

— Довший час не заповідалося, що нам справді дадуть виїхати. Я вже боявся, що вони мене заарештують. Та нам пощастило: врешті-решт вони прийняли те, що я їм приніс. Нам дадуть три потяги. В день від'їзду офіцер привезе нам паспорти. Наш голова ще має послати їм список з усіма іменами. А також заяву. Все має виглядати так, ніби голова бажає нашого виселення, аби тут могли поселитися румуни. Тобто доведеться йому ще трохи підплатити, але це вже ми залагодимо.

— І коли ж ми зможемо вирушити? — спитав хтось.

— В середині травня. Тобто через два тижні. Маєте ще досить часу, аби попрощатися.

Якщо хтось сподівався бурхливої радості, то був розчарований. Люди мовчки розійшлися по домах.

Між батьком і мною панував спокій, який був чимось більшим, ніж просто передихом чи вичікуванням. Ми зосереджено працювали, знали кожен рух один одного. Коли ґрунт розмерзся, почалися весняні роботи, ми посіяли кукурудзу, угноїли пар під озимину. Батькові подобалися моя сила і вправність. Іноді я відчував, як він вдоволено за мною спостерігає.