Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Не роби цього, бо сядеш в тюрму.

— А чи є якась надія, що ми повернемо весь двір?

Кілька тижнів я прекрасно жив з розповідей про Сибір. Коли я не був на цвинтарі у діда й Катіци, або в кооперативному корівнику, де тепер працював, то сидів у гостях в родин, які все ще чекали своїх поверненців. Щоразу вони плакали й обмацували мене, оглядали з невірою, так ніби стали свідками дива, сповнення довгих молитв.

Часто їхні благальні погляди, їхні тремкі від стримуваних сліз голоси розчулювали мене так, що я вже ладен був зізнатися в обмані. Раз чи два вже навіть збирався так зробити, але їхні невтомні розпитування гнали мої оповіді все далі й далі — вони не хотіли, щоб я переставав. Вони обманювалися так само радо, як я обманював. У мене зав'язалося сальце, вони нагодовували мене по зав'язку замість своїх синів і доньок, так ніби мені тепер належало з'їсти все, що призначалося для їхнього повернення. Коли я приходив уранці, вони пекли свіжий хліб, нарізали сир, ковбасу і відкривали слоїки з домашнім варенням.

Та якщо ж я об'являвся ввечері, у хаті вже пахтіло смаженим ягням із квашеною капустою, а з печі виймали пухкі книдлі у ніжній, золотистій підливці. Потім відкривали нову пляшку шнапсу. Наладований подарунками і посоловілий від надмірної трапези, я плентався, похитуючись, додому. Іноді господарі ще й наздоганяли мене, бо забули подарувати якийсь оберіг, що мав захищати мене й приносити щастя — святий образок чи нашийний хрестик, які я завжди віддавав матері. У роті був присмак провини.

Проте за якийсь час їхня цікавість пригасла, запрошення порідшали, а тоді й зовсім припинилися. Вони помітили, що мої історії якісь невиразні, що я не можу розказати їм нічого путнього, хоч як старався намалювати правдоподібну історію мого вивезення. Я не надто від цього потерпав, бо почав боятися, що мене викриють. Мені б довелося дорого заплатити за наругу над їхнєю надією. Я вже був раз опинився насамоті, але тоді поверненню перешкоджав лише мій страх перед батьком і повторною депортацією. Однак тепер мене б остаточно вигнали з громади, тут я був певен.

Часто я працював пліч-о-пліч з батьком, матір же відправили до млина. Ця робота вгинала її ще більше і додавала скорботи обличчю. Вся зболена, вона поверталася увечері додому і могла ступити лише кілька кроків, а тоді знеможено опускалася на одну з лавок, що стояли перед кожним двором. Вона вдавала, ніби хоче побалакати зі знайомими про врожай, про шкоду від недавньої бурі, про те, як отелилася корова чи про те, що діється у світі. Потім вона вставала і йшла, випроставшись, аж поки люди могли її бачити. І щойно коли замикала за собою ворота, знову заламувалася, так ніби її покидали всі сили.

Вона забувала про поставу, забувалася сама, ховаючи голову в долонях. Ніколи й нізащо не показала б вона на людях свого стану, тут вона до самого кінця залишалася Обертин. Даремно домагався батько в нового голови якоїсь легшої роботи для неї. Помучити справжню Обертин, а не такого приблуду, як батько, було набагато приємніше, хоч останній заслуговував на це значно більше.

Батько не просто змиршавів — кощавий чоловік із завеликими руками — він також утратив свій колись несхибний інстинкт. Інстинкт, яким він підкоряв собі людей. Голову він вважав своїм другом тільки тому, що той щотижня по кілька годин проводив із ним у своєму кабінеті. Щойно батько заходив, на столі з'являлася пляшка. Її не закривали вже до кінця.

За третьою чаркою голова вдоволено прицмокував, дивився на батька і казав: «Ну що, Якобе, як там мої шваби? Краще б вони виїхали, поки їх в табори не відправили. Так було б добре і для них, і для партії, бо інакше на них самі видатки». При цьому голос його робився довірливим, розповідав удома батько, він подавався злегка вперед і прихилявся, так ніби обидва ділили якусь таємницю. Так ніби вони були добрі приятелі, що дозволили собі пропустити чарочку-другу. А його пальці-ковбаски вибивали при цьому по столі ритм, відомий тільки йому одному.

Батько повертався незмінно п'яний і задоволений, мати роздягала його, я мив йому ноги, і ми вкладали його до ліжка. А він белькотів щось про те, що близька вже та мить, коли він стане комуністом і наші поневіряння закінчаться. З кожною чаркою ця мить наближалася. Через батькову горлянку назустріч нам лилося краще майбутнє. Голова вже подбає — за тиждень, за місяць, найдалі за рік. На нашому прикладі всі побачать, що шваби — теж просто люди.