Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Отже, ти все знаєш. Що ж, тим краще, бо тепер це вже не має жодного значення. Тепер я вже навіть не певен, чи він і справді мій син. Циганка нарозказувала стільки всього, що й сама не знала, що правда, а що вигадка. До того ж мати піде на все, щоб урятувати сина, — відказав він.

— То не вигадка, за яку тебе озолотили. Він виглядає, як ти і так само поводиться.

Він стенув плечима і пройшов повз мене, але знов зупинився.

— Заходь у дім, твоя мати напевно вже щось приготувала.

Я був в сум'ятті, охоплений суперечливими почуттями. Ледве я повернувся додому, як уже встиг породити нову брехню і застав батька таким інакшим, що майже неможливо було його ненавидіти чи проклинати. І якщо раніше у мене й був такий намір, то тепер він цілковито відмер. Якщо колись я збирався сказати йому в лице: «Я твій син, не він, ти, сволото!», то тепер це мені навіть не спало на думку.

Мене не вигнали, не погрожували, навіть запросили на вечерю. І це — людина, що сама тепер зазнала вигнання, яке мені було знайоме віддавна.

— Це правда, що дідо помер? — спитав я, коли він проходив повз мене, але він не відповів.

Челядня була низькою, квадратною будівлею, де раніше жили угорські й румунські сезонні робітники, яких ми наймали для збору врожаю. Потім їхнє місце зайняв дідусь. Через вікно було видно, як мати схилилася над казанком, в якому слабо булькотіла юшка. Поки батько на порозі стягав чоботи, вона нарізала хліба, сала і накрила стіл, круглий, тяжкий дубовий стіл, який колись стояв у нашій світлиці.

Вона відгорнула з обличчя пасмо волосся і витерла руки об фартух, перш ніж зняти з вогню казанок. Віконні шибки запітніли, і я ледь розрізняв матір і батька, який тим часом увійшов досередини. Видно було, що вони розмовляли. Їхні роти розкривалися беззвучно, так ніби вони в акваріумі, в якому можна дихати без жабр.

Батько вистромив голову через відкриті двері.

— Може, принесеш трохи дров. Все гаразд. Я вже домовився вранці з Сарело.

В повітці було темно, але руки самі напомацки знайшли те, що шукали, їм не треба було звикати. У стайні бракувало кінського запаху, присутності коней, яку відчуваєш, навіть лежачи в темряві з заплющеними очима. Бракувало золота, яке батько посіяв, так нічого й не пожавши. Я мало не впав у досі незасипану яму.

Батьки сиділи за столом на єдиних двох стільцях, які їм виділив Сарело, я сів на перевернутий ящик. Знову спитав про діда.

— Тато два роки тому помер, — прожебоніла мати і перехрестилася.

Імпровізована пічка закіптюжила колись білі стіни челядні, а вітер заганяв дим назад у приміщення. Ми весь час кашляли, але довго не говорили ні слова, всі жували, заглиблені у свої думки. Мати час від часу вставала, підходила з нашими тарілками до плити і підливала юшки. То була богемська порцеляна, від колишнього сервізу на двадцять персон залишилося три надщерблені тарілки.

— Я радо наварила б на таке свято більше, але в мене нічого немає, — бідкалася вона.

Потім знову запала мовчанка і тривала майже весь вечір, аж поки в лампі не вигорів гас, і тіні в кімнаті видовжилися. Щойно тоді батько заговорив:

— Ти прийшов помститися?

— Мене вже сьогодні про це питали.

— Ти поводишся не так, як можна було сподіватися. Я б за таке забив. Але ти не б'єш мене, не гніваєшся, навіть не проклинаєш.

— Тішся.

— Ти ненавидиш мене?

— Я й сам хотів би знати.

Його плечі тяжко опали.

— Все, що можу сказати — я роками шкодую, що не прийняв тоді іншого рішення.

Ми вклалися спати, я — на підлозі, вони — на поламаній розкладній канапі, огорнуті запахами їжі й сопухом наших немитих тіл. У мене промайнула миттєва думка, що так, мабуть, спали Фредерик Обертин і перші колоністи. Як і нам, їм доводилося терпіти сперте повітря, щохвилі дошкульнішу холоднечу і ніч, яка нас усіх покривала.

Наче уві сні я почув батьків голос:

— Скоро тобі доведеться вирішити, чи поїдеш з іншими в Лотаринґію, чи залишишся. Вчора повернувся коняревий син, він купив землю, навіть більше, ніж достатньо для всіх. Каже, що там раді новим переселенцям, бо у війну полягло багато людей. Вони продали йому землю так дешево, що на решту грошей він зміг купити ще купу корів і свиней.

— А ви?

— Ми з твоєю матір'ю залишимось тут. У мене є краща стратегія, ніж жити серед чужинців. Я написав заяву на членство в компартії. Коли стану комуністом, нам віддадуть будинок. І тоді подивимось, де опиниться циган.

— Це мій будинок. Завтра я витурю його звідти, — промимрив я.