Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Сарело відставив склянку, зачинив ворота, а тоді розповів те, що знав.

Невдовзі після того, як пішли росіяни, в селі об'явилися румунські комуністи. Вони облаштувалися, призначили нового голову, партійного секретаря і міліціонера. Щодня з Тімішоари надходили червоні газети, а з ними — повідомлення про арешти й експропріації ворогів народу. До них, безумовно, зарахували й швабів. Усім було зрозуміло, що на Грозенау насувається нова буря.

На перших зборах усі шваби розгублено мовчали, розповідав дідо Сарело. Ніхто не знав ради, як же ж найкраще захиститися від цієї бурі, якщо вже неможливо її відвернути. Бурі, від якої не поможуть жодні дзвони.

На другій зустрічі дід на самому початку взяв слово. Він довго розмірковував над цією ідеєю і кілька разів її відкидав. Він кахикав доти, доки усі без винятку не примовкли і почали уважно слухати. Коли стихло й очі всіх з очікуванням звернулися до нього, він прорік: «Поки росіяни чи румуни не депортували нас бозна-куди, краще ми самі себе депортуємо назад до Лотаринґії». Він знав, наскільки шалена ця ідея, і якби не сам її подав, то теж реготав би разом з іншима. Його попросили ще раз повторити пропозицію, бо думали, що не розчули як слід, і він повторив.

Після цього його ще тижнями брали на кпини, бо хоч як поважали, то все ж таку ідею не могли сприймати інакше, як старечу маячню. Коли дідо йшов вулицею, всі довкола порскали від сміху, але вже скоро смішки змінилися страдницькими гримасами, бо часи ставали все тяжчі. Почалися експропріації, а податки і штрафи, накладені комуністами, були непосильні.

На третіх зборах підтримки вже було більше. Діда попросили докладно викласти свою ідею, і перші вже починали замислюватися, як би то провернути таку грандіозну акцію. Та тоді знов накотилися сумніви, чи є взагалі такі кошти, аби оплатити потяги для чотирьохсот родин з усіма пожитками, а також для церкви. Бо те, що церква поїде з ними, не улягало сумніву. Її довелося би розібрати, а тоді все, навіть великий дзвін — його передусім — ретельно запакувати і потім знову зібрати десь поблизу Дьєзу. Дехто вже уявляв собі, як прекрасно звучатиме той дзвін над лотаринзькім плоскогір'ям. Як буде чути його аж до самого Марсалю.

Треба також придбати землю, це насамперед. І хоч ніхто не розраховував, що після війни вартість землі у Франції буде дуже високою, то все ж більшість не уявляла собі, звідки взяти стільки грошей. А ще ж доведеться давати хабарі: голові, партійному секретарю, адміністрації в Тімішоарі, а може, ще й вище. Щоб дозволили комусь одному з них поїхати в Лотаринґію — розгледітись там і закупити необхідні землі.

Стільки грошей не могли роздобути ні коноторговець, ні корчмар, ні інші сільські багатії. Знов запанувала безпорадність, і від цих планів уже хотіли відмовитися, коли раптом дідо зібрався з духом, підвівся і проголосив, що знає, де взяти гроші, вони, можна сказати, валяються під ногами. Інші нерішуче перезирнулися, бо вони б знали, якби в когось було аж стільки.

— Ну, то скажи, де, Ніклаусе, — завимагав коноторговець.

— У нашій стайні.

Вони завагалися, бо й досі боялися батька. Він завжди тримався осторонь від їхніх зборів, бо вбачав у них тільки спосіб накинути йому чиїсь інтереси. Так само, як і гасла комуністів, його зовсім не вабив той світ, про який постійно говорив тепер дідо. Врешті-решт коноторговець і корчмар очолили ходу, що вирушила до нашого двору. Дідова помста була солодка, вважав Сарело, але недовга.

Сарело взяв склянки й пляшку і заніс у дім. Його довго не було, але весь той час я чув збуджений шепіт його жінки. Та потім він повернувся і продовжив розповідь.

Коли всі підійшли до воріт і покликали батька, той взяв рушницю і, в супроводі Сарело, вийшов на вулицю.

— Який це вас ґедзь вжалив, люди?

— Ти ховаєш тут золото, — проказав коноторговець.

— Воно потрібне громаді, — докинув корчмар, і всі приступили на крок до воріт.

— Ану, стійте, де стоїте, бо пристрелю! — крикнув батько. — Я ніколи вас не боявся, то й сьогодні не злякаюся. Ви боягузи нещасні. П'ятдесят чоловік прийшло, бо сам ніхто не наважується.

— Віддаси золото по-доброму? — спитав коноторговець.

— Тільки через мій труп! — ревнув батько і зняв запобіжник.

— Що ж, тоді вперед!.. — вигукнув коноторговець.

Батько вистрелив у повітря. Натовп зупинився, але ненадовго.

Двоє кремезних чоловіків накинулись на нього, ще двоє на Сарело, і тримали їх, поки решта вдерлися на подвір'я, і дідо вказав їм докладне місце. Тоді вони взялися до роботи, принесли з повітки шуфлі й лопати і викопали Рамінине мило. Кілька годин пішло на те, аби все повантажити й вивезти. Та весь цей час вони були змушені гамувати батька, який все кричав прокльони і норовив кинутися на діда. Він кричав: