Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

У мене було таке відчуття, ніби через нашого пароха я побачив весь світ, що колись був моїм: батьків, діда, двір, Раміну. Через людину, на чиєму сумлінні була Катіца, людину, яка, рятуючись від розстрілу, допомагала росіянам. Відтоді я дедалі частіше виходив сам на дорогу, що вела до Грозенау, і дивився услід машинам і підводам. Вистачало лише підняти руку, але я цього не робив.

Тим часом я усвідомив, що з Мушкою потраплю за ґрати набагато швидше, ніж без нього. Та ще ніколи я не був до цього так близько, як того дня, коли один зі стариганів виставив нас за двері і викликав міліцію. Патруль кинувся за нами. То були молоді, вгодовані солдати, я ледве від них відірвався. І тільки тому, що знав усі ходи-закапелки в місті, в останню мить зміг вислизнути їм з рук.

Це сталося в один із перших теплих днів весни 1951 року. Ми вискочили до каналу Беґи, і я знеможено повалився в траву. Мушка відкотився набік.

— Ми ще йому помстимося! — крикнув він.

— Не буду я нікому мститися. Я не такий, як ти, — відказав я, не дивлячись в його бік. — 3 мене досить.

Він запхав травинку між зуби і відхилився на ліктях назад.

— Ах, он як. Мені здається, ти не розчув як слід. Я знаю, хто ти, і знаю, хто твоя родина.

Я схопив його за комір.

— Це ніколи не закінчиться, ти це хочеш сказати? Спочатку говорив про кілька тижнів, а я вже дев'ять місяців тебе тягаю. Думаєш налякати мене тим, що знаєш. А я-от встану й піду, і нічого ти не зробиш.

— А якщо міліція дістане від мене вказівочку? — вишкірився він.

— Не дістане. Попробуй до них заявитися, одразу сам опинишся за ґратами. А там, куди вони тебе запхають, ти вже не зможеш бути господарем свого життя.

— Це можуть за мене зробити інші. Або лист.

Я знов схопив його і притягнув до себе.

— Те, що мені про тебе відомо, потягне на кілька років.

Я встав і заправив сорочку. Мушка так відчайдушно вчепився за мою ногу, що я проволік його кілька метрів, перш ніж вивільнився. Його голос тремтів, коли він крикнув мені навздогін:

— Що зі мною тепер буде?

— Сиди у своїй їдальні і чекай на іншого! А я тепер сам собі господар. Ти сам казав! — крикнув я, ступив на хідник і, навіть ні разу не озирнувшись, рушив до дороги на Грозенау, де мене відразу підібрала вантажівка.

Останній відрізок я пройшов пішки, проминув Циганський пагорб, на якому вже не лишилося нічого, навіть решток стін, що б нагадувало про Рамінину хату, і увійшов у село. Та якщо я сподівався, що мій вхід буде тріумфальним, що люди повибігають з будинків, кинуться обнімати й вітати мене, благоговійно, не вірячи власним очам, подивлятимуть поверненця з Сибіру, то дуже скоро спізнав розчарування.

Кілька людей, які стрілись мені на вулиці, навіть не обернулися, вони не впізнавали мене, а я їх. То були румуни-поселенці, що жили тепер в домах депортованих. Це було відразу видно з їхнього одягу та облич. Жоден німець не гриз би соняшникове насіння, спокійно, майже відсутньо дивлячись на корову, що мирно паслася на прив'язі біля паркана. Я підійшов до старого, що сидів на лавці. В овечому кожусі, накинутому на плечі, на колінах — ціпок.

— Батечку, а німці що, тут уже не живуть? — спитав я його.

— Живуть, звісна річ, чом би їм не жити. Їхніх хлопців забрали росіяни, а всі решта тут.

— Де ж вони? Я щось жодного не бачу.

— А мені звідкіля знати? В цій частині села живуть самі майже румуни. А шваби там, за Лотаринзькою вулицею. Мабуть, вони в кооперативі, тепер більшість працюють там.

— Що Ви маєте на увазі?

— А ти що маєш на увазі, коли питаєш, що я маю на увазі? Всі ми тепер в кооперативі. Землі об'єднали, все тепер належить державі. Шваби довго пручалися, але і їм довелося змиритися, що вони вже тут не господарі.

— А Обертини? Вони ще є? — допитувався я.

— І вони є. Правда, в домі тепер живе циганчук зі своєю жінкою, а вони — в челядні. Тільки старий Обертин рік тому відійшов. Хороший був чоловік, не те що його зять. Ми, румуни, молилися за упокій його душі, хоч він і католик.

Звістка про дідову смерть вразила мене, мов блискавка. Я похитнувся і мусив зловитися за паркан. Подібне потрясіння я пережив хіба що тоді, коли довідався від пароха Шульца про розстріл Катіци. І, як і тоді, побіг до нашого двору, який вже не належав батькам, а отже, й мені.

Якщо взагалі цьому старому можна вірити, бо, може, вік і горілка зробили своє. Може, він говорив про когось іншого, може, все було зовсім не так. Дід обніме мене, мати теж, хоч разочок — і вистачить. А тоді я віддам їй светр. Ні, на румунів не можна покладатися. Надто глибоко вони зазирають у чарку, щоби мати добру пам'ять.