Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

У мене відібрали останнє місце, яке в цьому місті мало для мене значення. Та замість нетямитися чи проклинати, я, обважнілий і виснажений, ліг на землю біля безногого. Якщо й було хоч щось, що живило мою надію і давало моїм думкам напрям — то це двір у Грозенау та цей будинок.

Вечорами й ночами на Кістяній Горі я не раз уявляв своє повернення. Малював в уяві, як мама й дід недовірливо обмацують мене, аби впевнитися, що то справді я. Тоді би мама накрила на стіл і піклувалася про моє здоров'я, як це робила завжди. Можливо, батько поставив би американську платівку і гукнув: «Ходи сюди, Якобе! Ану, подивімся, чого цей годинник став». Ми би сиділи подовгу, поглинуті роботою, ремонтом годинника, розбиранням фотокамери чи складанням радіо.

Та тепер — завдяки цьому грубому, озброєному румунові, який назвав мене «сучим сином» — я усвідомив, що і в Грозенау мені може світити те саме. Що батько може вигнати мене вдруге, цілком без причини, просто тому, що вже колись так вчинив. Щоб узаконити й виправдати той перший раз другим. Бо прийняти мене означало би визнати свою неправоту.

Мені вже не хотілося ні думати, ні навіть рухатися. Якби поблизу була могила, я б у неї заліз. Ніби з того світу зачув я голос Мушки: «Поспати зможеш у мене. Якщо ми затримаємося тут надовше, він викличе міліцію. Дай-но я залізу». Без заперечень я підвівся, закинув його на плечі, і ми рушили до трамваю.

Я став Мущиним носієм. Іноді здавалося, він так зрісся з моєю спиною, що я відчував його тільки тоді, коли він мене щипав. То був наш умовлений знак, коли він хотів злізти і почати жебрати, як тільки обставини для цього виглядали йому сприятливими. Найкраще було на вихідні, коли каварні й ресторани в центрі повнилися відвідувачами. «Мусимо висмоктати з людей останні рештки християнської душі, перш ніж це зроблять комуністи», — казав він.

У першу ніч я прокинувся і не міг зрозуміти, де я. Я кликав попа, як тоді, коли в гарячці й потах лежав у його кімнатчині. Мушка курив у кутку.

— Ти в Мушки, хлопче, а не в якогось попа. Мушка оплатив тобі їжу, Мушка одягнув тебе, і Мушка прихистив тебе в себе. Але спочатку вмий лице, аби ти остаточно прочумався, перш ніж ми укладемо угоду.

Я вмився і взяв чарку горілки, яку він мені простягнув. Він кинув недопалок у подвір'я. Мешкав він у похмурій, вогкій кімнатчині, в тому самому будинку, де була безіменна їдальня.

— Яку ще угоду? — спитав я.

— Хто той піп, якого ти кликав?

— Людина, яка мені допомогла.

— Ага, то нас уже двоє. Та ти просто щастунчик, Раду Обертине, чи як там тебе насправді.

Він вихилив свою чарку і витер рот рукавом сорочки.

— Справи йдуть зле, відколи Тіку покинув мене. Цілий тиждень я тільки й думаю, ким би то його замінити, аж тут гульк — і з'являєшся ти. Я, щойно побачив тебе, одразу зрозумів, що є Бог на світі, бо послав мені тебе.

— Те саме казав і піп, — відгукнувся я.

— Ось що я пропоную: я даю тобі їсти і місце на канапі, а ти даєш мені в розпорядження свою спину. Ти міцний, я вже пригледівся.

Я кинувся похапцем одягатися.

— І куди ж ти зібрався? Ти ж бачив, на тебе ніхто не чекає, — мовив він.

— Неправда.

— Може так, а може — ні. Але тебе напевно ніхто не дочекається, якщо я розкажу все міліції. А тепер сядь і подумай про своїх. Я не розраховую, що ти служитимеш мені все життя, тільки поки не знайду заміни Тіку. Лише на пару тижнів — у цьому місті аж роїться від голодних чоловіків.

Замість відлупцювати його, накричати й облаяти, замість чкурнути, я подумав про моїх — і залишився.

З нас вийшла добра упряжка. Спочатку я зсаджував його десь у завулку, а сам йшов перевіряти, чи досить людно на тій-то чи іншій площі, чи вже багато відвідувачів у такому-то кафе, але передусім, чи там вистачає старих і закоханих. Ці дві категорії були найулюбленішою Мущиною клієнтурою. Перші — тому що Мушка нагадував їм про Бога, другі — тому що хотіли чимшвидше його спекатися, аби знов повернутися у свій рожевий світ.

Я прослизав до опери чи до театру і вивідував у гардеробниць, коли закінчиться вистава. Кельнери доповідали мені, наскільки щедрі весільні гості. Перед церквами ми вже навіть не марнували часу, вони осиротіли, тільки попи вряди-годи тицяли Мушці кілька дрібняків. Ми викреслили церкви з нашого списку.

Тоді я заносив Мушку майже до самого місця призначення, останню сотню метрів він долав сам: або волочився по землі, або ж, спираючись на руки, розгойдував тулуб узад-вперед і так просувався на кілька сантиметрів далі. Він робив це так, щоб усі його добре бачили. Він залишав у поросі ледь помітний слід, як той мішок, який я в дитинстві тягав до Раміни. Мушка був людиною-слимаком, в якої на кілька метрів ішло багато витривалості й сили.