Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

І поки я на одному подиху біг ті кількасот метрів, мій дідо ще жив. Я забув про страх, що батько мене може прогнати. Що може стати на воротах з рушницею. Я накинувся на ті ворота, як на найлютішого ворога, тарабанив кулаками і зазирав між штахетинами, намагаючись когось угледіти.

Я кликав їх, та двір німував, так ніби буря або чорт вимели звідти все життя. Тиша, яку я колись так любив, коли вона залягала теплими, лінивими пополуднями. Тільки шелест каштана і гавкіт сусідських псів порушували її. Та навіть вони гавкали абияк, непереконливо, наче знали, що їхня робота скінчилася. Що їм нічого вже стерегти, бо земля, яка колись належала сама собі, а вже потім людям, тепер належить державі. Якось дід сказав: «Коли земля не хоче, то й нам годі від неї чогось вимагати».

Я сів під каштаном і чекав, коли повернуться мої. Тим часом мені не давала спокою інша думка. Що мені тепер робити, коли причина, яка привела мене додому — забрати свою землю і поставити батька на місце — виявилася марною?

Ворота нарешті відкрилися, так ніби Сарело увесь час за ними чигав. Напевно, він підкрався попід парканом і вже якийсь час спостерігав за мною. Він вийшов із сокирою в руці й стискав руків'я так рішуче, що я анітрохи не сумнівався, чи зважиться він її застосувати. Він теж змінився, став присадкуватим чоловіком з недовірливим поглядом.

— Чого тобі тут треба?

— Я — Якоб. Я повернувся.

— Бачу, хоч ти й дуже змінився. Але чого тобі тут треба?

— Я просто повернувся.

— Хочеш помститися? Не раджу.

— Хочу забрати свою землю.

Тут сталося щось несподіване, до чого я аж ніяк не був готовий. Він не накинувся на мене, паленіючи люттю й вимахуючи сокирою над головою, не захряснув у мене перед носом ворота. Обійшлося й без добірної румунської лайки, якою він володів, як ніхто. Натомість він на весь голос розреготався розпачливим, гірким реготом, стрясаючись усім тілом так, що аж сокира впала на землю. Він сміявся до сліз, і не зупинявся, навіть коли вони висохли.

— Тоді в мене для тебе погана новина, — вимовив він, нарешті вгамувавшись. — Земля не дістанеться ні тобі, ні мені. Вона тепер навіть Богу не належить.

Він прочинив ворота й махнув рукою, запрошуючи увійти.

— Жінко, винеси вина і дві склянки! — крикнув у дім.

На веранді з'явилася пухкенька, невисока циганка, в її круглому животі дозрівало Сарелове дитя. Вона тяжко зійшла сходами, мовчки й не дивлячись на мене, простягнула склянку і налила вина. Потім налила Сарело, поставила пляшку на найнижчу сходинку і знову зникла в домі.

— Ти взяв циганку? — спитав я.

— Я й сам циган.

— Лише наполовину, наскільки мені відомо.

Він гостро зиркнув на мене і випив.

— Ага, то ти знаєш. Що ж, тим краще. Тоді ти розумієш, що земля належала б мені так само, як і тобі.

— Не зовсім. Бо насправді вона належала моїй матері й дідові.

Він ступив крок до мене, стиснув кулаки, жила в нього на шиї набухла, я був радий, що він тепер не тримає сокиру.

— Я був би кращий. Я витриваліший.

— Я, як виявилося, теж.

Його лице знов спохмурніло, все тіло напружилося. Та за мить він знову вишкірився і налив мені.

— Ну, годі. Не сварімся за те, чого вже нема. Тебе Сибір зробив таким сильним? Як там було?

— Холодно.

— Послухай, неможливо було інакше. Або ти, або я. Росіяни вже були в домі і схопили мене. Батько так вирішив, мене він не питав.

— І на знак вдячності ти дозволяєш йому і матері спати в челядні?

— Держава так розпорядилася. Шваби та інші багачі вже не володіють своїми будинками. Тепер тут живе простий народ.

— Ти? Простий народ? Це ж твій батько.

— Хто сказав? Де докази? Для всіх тут я просто циганчук, який виконував найбруднішу роботу і спав у стайні. Для комуністів я найкращий хазяїн для цього дому.

— Але ж ти сам сказав.

— Якби мені було потрібно, він був би моїм батьком — але тепер мені це ні до чого.

Я роззирнувся.

— А де вони?

— Думаю, чистять стайні в кооперативі. Вони єдині, хто не ходить на збори швабів. Ті збираються щораз частіше, в них там головують торговець кіньми й корчмар.

— Для чого?

— Хочуть вернутися в Лотаринґію.

— В Лотаринґію? Але ж у нас там нікого вже немає.

— Я там знаю. Все розказують один одному ті байки про Фредерика Обертина, як колись твій дід. Хочуть це зробити за золото твого батька, чи ліпше сказати, моєї матері.

— А дідо справді помер?

— Справді, як і моя мати. Не вернулася з Бугу.

— Як він помер?

— Я знаю тільки, як він почав помирати.