Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Ти тяжко про це пошкодуєш!

— А мати, мати де була? Що вона робила? — спитав я Сарело.

— Як завжди. Молилася в домі, —- відповів він.

Мати вийшла тільки тоді, коли всі пішли. Замість накинутися на діда, її чоловік схопив рушницю і зник у стайні, де тепер зяяла глибока, осиротіла яма. Він узяв одного коня, вивів його на середину подвір'я, щоб усім було видно. Ще заки мати чи дідо встигли схаменутися, він приставив коневі до скроні рушницю і вигукнув: «Ти забрав у мене золото, я заберу в тебе коней!»

Мати силкувалася його вгамувати, висла на ньому, але він її струшував. Коні ще знадобляться для польових робіт, вони надто цінні, лементувала вона, але батько натискав на гачок і йшов за наступним. П'ять разів вистрелив він, аж поки подвір'я перетворилося на суцільну калюжу крові. Ще теплі тіла дідових улюбленців обліпили хмари комарів. Ось того дня дідо й почав умирати.

За ці п'ять років батько зморщився, мов всохлий фрукт. Колись добротний костюм, який він тепер, вочевидь, носив на роботу, звисав на ньому. Схудлі руки й ноги виглядали, ніби дерев'яні кінцівки маріонетки, яку запхали в завелику одежину, аби насмішити глядачів.

Від батькової колись імпозантної зовнішності залишилися тільки велетенські долоні, які він, опинившись навпроти й упізнавши мене, знепевнено сховав у кишені, не здатний уйняти хвилювання. Його показний ніс тепер виглядав, ніби огидна рана. Колись густе й жорстке волосся стало рідоньким і прилипало до шкіри.

Мені знадобилося кілька хвилин, аби за цією з'явою розпізнати чоловіка, якого в дитинстві я так боявся, але й захоплювався. Час позначився і на матері, та ще й як: вона геть згорбилася. Жінка зі скорботним лицем і згаслими очима, в чорній хустині. Наскільки я виріс і зміцнив своє анемічне тіло, свою конституцію, настільки ж вони зсілися, мов дві одежинки, випрані в надто гарячій воді.

Батько зупинився, мати ступила крок назустріч, так ніби хотіла одним стрибком опинитися біля мене, але батько просичав:

— Ельзо, тримайте себе в руках.

Вона знов злякалася і опустила голову. Ми дивились одне на одного з безпечної відстані. Очі її застилав молочний серпанок. Я зняв светр і простягнув їй.

— Знадобився? — спитала вона, беручи його в руки.

— Дуже.

— Ти вижив, — тихо повторювала вона.

В мене не було причини розповідати їй інше крім того, що я вижив. Як би їм було почути, що всі ці роки я, мов той кріт, порпався в пошуках кісток усього за вісімдесят кілометрів звідси, поки вони вважали, що я разом з іншими, голодний і виснажений, наражаюся весь час на смерть від хвороб та недоїдання? Весь їхній жаль, вся провина, якщо вони таку відчували, вмить видалися би їм просто сміховинними, усі їхні страждання — марними і мною ніяк незаслуженими.

Ні, якщо я хотів мати право на поверення, на увагу, яка мені тепер нарешті належалася, то мусив стати людиною, що вижила. Тим, хто побував у пеклі і повернувся. Якби я їх у цьому розчарував, їхня лють знищила б мене знову. Я миттю зметикував і відповів:

— Так, я вижив.

— І навіть не дуже худий. В листах, які доходять до села, завжди пишуть, що ви там ходите постійно голодні.

— Мені давали більше, ніж іншим, аби я міг працювати.

— А що ти робив?

— Ховав мертвих.

Мати відсахнулася і перехрестилася.

— Тобто ти мусив ховати інших, що померли?

— Можна і так сказати.

— Гробар, — буркнув батько.

— Краще копати могилу для когось, ніж самому в ній лежати, — відказала мати. — 3 тобою ще хтось повернувся?

— Ніхто. Нас дуже скоро розділили і мене перевели в інший табір.

— Тепер тебе будуть багато розпитувати, — сказала вона. Притисла светр до тіла і погладила. — Ані єдиної дірочки. Зараз піду в дім і виперу його, щоб ти знову зміг одягнути. Вранці ще досить прохолодно.

Вона зайшла до челядні.

Я залишився наодинці з батьком, та спиною відчував погляди Сарело і його жінки через вікно.

— Постійно за нами спостерігають. Ніяк не можуть повірити своєму щастю, хоч їх захищають комуністи, — злісливо проказав батько. — Так тепер у багатьох швабів. Вони живуть в челяднях, а колишні пахолки — в їхніх домах. Коли потрібно дров, мушу клянчити в нього.

Помахом голови він показав на вікно, за яким жевріло слабеньке світелко гасової лампи.

— За той час нам уже й струм провели, але йому нема чим платити. Циган. Ось така дяка за те, що я прийняв його до себе.

— Ти прийняв його, бо він твій син і тому, що він тобі був потрібен. Більше, ніж я, — сказав я.