Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

«Якобе, — підсумовував голова завжди свою промову, — в партії ти далеко підеш, у тебе для цього всі завдатки». Він підморгував батькові, доливав, підносив батькову руку з чаркою йому до уст і відпускав тільки тоді, коли вона порожніла до дна. З батькових переказів я зрозумів, що голова перш за все хотів вивідати, чи у швабів, бува, не залишилося ще десь золота, закопаного на полях чи в подвір'ї. На ньому батько уперше в житті обламав собі зуби. Знайшовся таки проноза ще більший, ніж він сам.

Дивлячись, як він безпробудно спить, на його шкіру, вкриту старечими плямами, я вже не бачив чоловіка, який колись панував над нами. Та навіть тепер, втративши майже все, задля чого колись прийшов здалеку, він усе одно шукав виходу, який, втім, знову губив із виду поміж келішками шнапсу й улесливими словесами голови. Він досі вірив у майбутнє, яке визначатиме сам. В ньому ще залишалися рештки тої сили, яка так захоплювала мене колись. Та чоловіка, якому я все дитинство силкувався довести, що не пахну своїм народженням, уже не було. А цей, теперішній, викликав у мене мало не співчуття.

Оскільки ми з батьком часто працювали разом, то й озивалися вдвох, коли нас кликали на ім'я. Я домігся у бригадира, щоб нас поставили в одну бригаду, так я міг перебрати частину його роботи. Ми ремонтували будівлі, копали рови, розвантажували бруківку для мощення нової вулиці.

Я питав його: «Хочеш пити?» — і давав пити. Питав: «Ти змучився?» — і посилав у затінок перепочити. Мар'ян, колишній наш польовий сторож, закривав на це очі, бо дістав колись від батька шмат землі. Він досі кланявся, зустрічаючись з ним уранці. Його тіло пам'ятало краще, ніж розум.

Ми з батьком ніколи багато не розмовляли, не було нічого такого, що б давно вже не було сказано чи змовчано. Щоранку о п'ятій ми виганяли кооперативних корів, свиней і коней, тоді мовчки вичищали стайні. О сьомій вантажили центнерові міхи й інструменти на тракторний причіп і до приходу тракториста теж не говорили ні слова. І тільки коли проїздили повз наш двір — ми й досі так його називали — і до нас підсідала мати, ми заговорювали і віталися з нею.

Вона вручала нам їжу на обід і трохи далі висідала з трактора, долаючи останній відрізок до млина пішки. Її ноги набрякли і виглядали, як колони, змушені нести її тягар, не тільки тілесний. Батько дивися їй услід, і я нерідко питав себе, що він при цьому думає. Чи думав він хоч іноді про початок, чи вже лиш про кінець.

На краю села підсідали інші вимучені селяни, і ми їхали на те чи інше кооперативне поле, куди нас призначили на той день. Руки мої огрубіли від мозолів, до мене, як і до батька, пристав невитравний запах стайні та гною. Ополудні ми сідали під дерево і розгортали їжу. Він розбивав на коліні яйця, я нарізав хліб. «Колись усе це було моє», — пробурмотів він одного разу.

Весь день пообіді ми працювали, зігнувшись, нас підганяв бригадир, перейнятий найбільше своїм авторитетом і виробничими нормами. Мар'ян, який колись спав на цих полях і частенько пропускав наближення бурі, тепер знайшов своє справжнє призначення. Коли ми з трудом розгинали спини, закляклі від одноманітної дії, сонце стояло вже низько над обрієм. Гучання великого дзвона долітало до нас, та він вже нікого не кликав додому, а тільки сухо й суворо відбивав час.

Увечері ми завозили інструменти, забирали збіжжя з комори і відвозили його на млин. Мати набивала мукою широко розкриті лантухи, що виглядали, немов роззявлені дзьоби голодних пташенят. Вона завжди носила довгу спідницю, а не робочі штани, ця непокора була її останньою лінією оборони проти остаточної поразки. Вночі, у ліжку, батько шепотів: «Скоро я стану комуністом, тоді все налагодиться». Та я тим часом вже думав про інше.

На перших зібраннях швабів, на яких я побував, мене зустріли приязно. «Обертин є Обертин, хай навіть ім'я це значно втратило свій давній блиск», — сказав коноторговець. Він обійняв мене за плечі і повів до інших. Його син Ерик був геологом, студіював у Парижі і повернувся щойно після війни, тому росіяни його не загребли. Оскільки він володів французькою, то саме йому доручили купівлю землі в Лотаринґії. Тут також виявилося набагато більше молодих людей, ніж я гадав. Дехто пізніше повернувся з фронту, дехто успішно переховався.

— Не можу собі уявити, що французи зустріли тебе з розпростертими обіймами, — шепнув я Ерикові.

— Аж ніяк, — відповів він і потягнув мене в куток, де ми могли спокійно порозмовляти. На дощаній підлозі громадської зали він розгорнув карту лотаринзького плоскогір'я, на якій добре виднілися Дьєз, Муаянвік і Марсаль.