Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Коли він не міг підняти якийсь тягар, я робив це за нього. Коли підвода загрузала в багні, я виштовхував її. Він же, своєю чергою, вечорами, коли мати готувала їсти або наводила сякий-такий лад у нашому житлі, показував мені, як розбирати і знову збирати годинники й фотоапарати. Коли робота закінчувалися, він посилав мене до сусідів за поповненням. Всі сусіди вже хоч по разу віддали нам на ремонт той чи інший прилад. Я повертався з повними руками, і він дуже тішився, негайно брався до роботи, примовляючи: «Може, колись ми й справді зможемо цим заробляти на хліб. Не вічно ж в кізяках сидіти».

Здавалося, його анітрохи не гнітить, що скоро половина села виїде, і снував нові плани. Він бачив себе комуністом та годинникарем у Тімішоарі, бо і йому було зрозуміло, що зі спорожнілого села таки доведеться виїхати. Ще не закінчилося це життя, а він уже мріяв про нове.

Ми годинами сиділи, схилившись, над столом, доки слухались закоцюблі від холоду пальці і горів гас у лампі. Він мене наставляв, але моїм великим рукам було нелегко впоратись з усіма цими коліщатками й пружинками в механізмі, так що нерідко доводилося починати все спочатку. Він брав мою руку і скеровував. Та коли я щось робив правильно і доводив до кінця, він хапав мене за плече і стискав так міцно, що я мало не зойкав від болю. Цей біль у правому плечі, не від покарання, а як знак його визнання, супроводжував мене в ті місяці. Ще й сьогодні я іноді несвідомо торкаюся цього місця.

За ці тижні мовчання й праці батько став мені ближчим, ніж будь-коли. Його різкий запах, його зіпсуті зуби, його поріділе волосся. Якось, коли мати була ще в млині, він розгорнув пожовклу газетну сторінку і поклав її на ліжко.

— Що це? — спитав я.

— Тут дещо написано про твою матір. Через це я прийшов у Грозенау. Вона мені відразу сподобалася.

— Маєток тобі теж сподобався.

— А чом би й ні? Тобі він теж подобається, ти ж хотів би його повернути.

— У мене буде своя садиба, і ніхто мені не стане на заваді. Якщо не тут, то в Лотаринґії, — відказав я вперто.

Він пильно на мене подивився.

— Тепер ти заговорив, як я колись. Ти не схожий на мене з виду, але ти такий самий, як я.

— Я не такий, як ти, хоч і хочу того самого, — відповів я.

— Це ми ще побачимо. Але краще б ти залишився тут, з нами. Ти ж тільки повернувся з Сибіру, хіба тобі не досить?

Ми сіли один навпроти одного за верстак і почали розбирати старе радіо, яке хтось недавно приніс на направу.

Якась могутня сила, незважаючи ні на що, манила мене в Лотаринґію. Та сама, що погнала мене з Кістяної Гори назад на рівнину, а звідти в Грозенау. Бажання мати власну землю, власний двір, — те, що для таких, як я, стало тепер неможливим в Банаті та й в усій Румунії. Тут я назавжди залишуся свинопасом, вигрібачем гною і одружуся зі свинопаскою, вигрібачкою гною. Бо я не був високої думки про батькові ідеї порятунку шкури в нові часи, а сільському голові взагалі не довіряв. Той, не вагаючись, запхав би нас у вагон для худоби.

Але я ніколи би не признався, що була ще одна, така ж зваблива причина, яка не давала мені спокою. Зеппль посіяв її в мені — і його насіння впало на благодатний ґрунт.

Одного вечора ми сиділи на наших постійних місцях за столом. У повітрі витав солодкавий запах присмаженої цибулі. Мати масувала собі стопи, батько голився перед маленьким, тріснутим дзеркальцем. «Я вирішив: їду з усіма», — сказав я. Мати лиш на мить перервала свої рівномірні рухи. Батько й далі незворушно водив лезом по щоці. Коли він заговорив, його голос був спокійний, без краплі схвильованості:

— Тепер, коли ти нарешті став моїм сином.

— Раніше тобі до цього було байдуже.

— Якби я міг, я б це виправив.

Він зітхнув так, як я ще ніколи від нього не чув. Я не знав, що й подумати, такої сумирності я не сподівався.

— Та скажи й ти щось, мамо! Ти ніколи нічого не кажеш! — завимагав я.

— Батько правду говорить. Залишайся з нами, Якобе. Не може ж завжди бути так зле, як тепер. Комуністи побачать, що ми не вороги.

— Нічого вони не побачать. Скорше вб'ють нас, ніж щось побачать! — крикнув я і гримнув кулаком по столу.

Наступного вечора, коли ми щойно вернулися з роботи, хтось так сильно загрюкав у ворота, що ми всі вибігли надвір. Сарело відкрив, але чоловік протиснувся повз нього і кинувся прямо до батька. «Сталося нещастя, товаришу Обертин, ходіть швидше!» Батько кинув усе і побіг за чоловіком, я позаду рушив за ними.

Коли я підійшов до млина, там уже зібралася купка людей, і мені довелося розштовхувати їх, аби прокласти собі шлях. Декотрі, зазирнувши досередини, тут же відверталися і хрестилися. Ті, що працювали на млині, з голови до ніг були вкриті дрібним борошняним пилом. Їхнє життя було біле, як материна смерть. В борошні на її обличчі відбилась мить найглибшого болю. Нижню частину тіла перемололо, коли спідниця потрапила між гребінчасті колеса. Люди кинулись відрізати спідницю і визволяти матір, але смерть була прудкішою.