Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— Коли я нарешті домігся розмови з префектом цієї місцевості, він хотів одразу засадити мене до цюпи. Він довго кричав, що я з глузду з'їхав, що його народ саме за те й воював, аби по цей бік Райну не лишилося жодного німця. Знай торочив: «І тепер ви хочете знов нас загарбати, га?» Мені знадобилось усе моє вміння, аби змусити його вислухати і переконати, що ми самі переслідувані і просто хочемо повернутися на батьківщину предків. Що ми, так би мовити, двоюрідні брати, хоч тепер в наших жилах тече значно більше німецької крові. Але цього я йому, звісно, не сказав.

— І це його переконало?

— Це і повна валізка золота, яку я мав при собі. Другу пообіцяв йому після нашого прибуття. Спершу він подумав, що ці таляри Франца Йозефа крадені, але я йому все витлумачив. Він заспокоївся аж тоді, коли я пояснив, що як золото переплавити, то визначити його походження буде неможливо. Вони там бідні, а війна зробила їх іще біднішими. Але є одна заковика.

Він відхилився і зітхнув, наче його щось гнітило.

— Яка? — спитав я.

— Він був певен, що свої люди його повісять, якщо він віддасть нам найкращі, найродючіші землі. Бо я був пригледів незаселену землю неподалік від Марсалю, захищену од вітру, почасти в долині, трохи лісу, річка тече посередині. — Він показав на карті. — Ось тут би це було.

— І що ти отримав замість цього?

Його палець помандрував широкою дугою на південь, до місця, поблизу якого на карті не було позначено жодного міста, ба навіть найменшого поселення.

— Але ж тут нічого не видно, — розчаровано зауважив я.

— А там нічого й нема, ми будемо цілком відрізані. Ґрунт поганий, а вітер нестерпний. Стоять тільки розвалини кількох домів, колись там було село, яке потім вимерло.

— Але ж наші люди повинні це знати! — вигукнув я, та він дав знак, щоб я не галасував.

— І що тоді? Що нам робити? Тут нас уже не хочуть, — відказав він.

— Може, найгірше вже позаду.

— Ти що, газет не читаєш? Не слухаєш радіо? Ми — вороги народу. І це тільки питання часу, коли вони нас посадять. Ні, мені тут робити більше нема чого, і тобі теж. Тут на тебе чекає хіба що кілька років за ґратами, і то якщо сильно пощастить. А там, як-не-як, у тебе буде власний двір і своя земля. Земля погана, але ми завжди були працьовиті. Коли приїхали сюди, тут теж нічого не було. Нам не звикати.

Я встав і стривожено заходив узад-вперед.

— Сядь! — засичав він. — Бо люди помітять, що тут щось не так.

— Чому ти вирішив звіритися саме мені?

Він смикнув мене за рукав, так що довелося до нього нахилитися.

— Ти ж Обертин. Все більше людей відмовляється. А якщо ти поїдеш, усе зміниться.

— Хто ще про це знає?

— Тільки ти, навіть мій батько не знає.

— А чому так?

— Старий забагато п'є, він усім би розтеревенив. Та я вже більше не можу тримати то в собі. Хотів, аби ще хтось знав.

— А ти не боїшся, що це мене відлякає?

— Тебе? Ні. Ти ж у Сибіру вижив.

В цю мить позаду хтось кашлянув. То був Зеппль, корчмар. Чоловік, чиє червоне лице свідчило, що впродовж багатьох років він утримувався вдень, зате ввечері допивав рештки зі склянок своїх відвідувачів. Його очі палали, коли він розважав свою публіку дотепами.

Біля нього стояло струнке біляве дівчисько, яке вже не раз крадькома зиркало на мене на вулиці.

— Моя доня, — мовив він, підштовхуючи її допереду. — Я привів її, щоби ти на неї поглянув. Вона ладна, працьовита і приглядається за чоловіком. Чи не так?

Він поклав руку їй на плече, і вона кивнула з опущеними очима.

— Та й ти в найкращому віці. Нема чого зволікати, — правив він. — Як шкода, що Сарело забрав ваш двір. Тобі вже його не повернути. Я ніяк не розумів, що такого твій батько знайшов у цьому хлопцеві, аж поки не довідався про золото.

Він провів носаком черевика по карті.

— Ну то як, Якобе, їдеш? Рішення твого батька ми знаємо, але воно мене анітрохи не згіршує. Він ніколи по-справжньому не був одним із нас. Просто одного дня появився тут нізвідки. А ти-от нам потрібен. Обертин мусить бути з нами. Там ти дістанеш досить землі, та й жінка знайдеться.

Він підморгнув мені й прошепотів на вухо:

— Якщо вже не знайшлася.

Тоді обернувся до доньки і завимагав:

— Ану, скажи нашому Якобу, як тебе звати.

— Йоганна, — тихо проказала вона і глянула на мене.

— Йоганною її звати, і все решта теж в порядку, — додав корчмар.

Він знов відіслав її, по-панібратськи обійняв мене за плечі, так ніби відтепер ми пов'язані якоюсь обітницею, і підвів до інших.