Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

— В чому справа? — запитав стривожений офіцер. — Я когось пропустив?

— Мене! — вигукнув я, піднімаючи руку.

— Як ти називаєшся?

— Обертин, товаришу лейтенант. Іноді мене пишуть через « Аи », але переважно через « О ».

— Обертин… — промурмотів він, звів брови і провів пальцем по списку. Але тут його обличчя знов проясніло. — А, то Ви — молодий Обертин. Ви нікуди не їдете. Вчора Ваш батько клопотав у голови. Обставини Вашого повернення з Радянського Союзу не з'ясовані. Вас викреслено зі списку.

Явно задоволений тим, що виконав своє завдання, лейтенант роздав паспорти на «Т» і «У», потім заклацнув планшет і наказав усім всідати до вагонів. Ніхто не зрушив з місця.

Я обернувся і подивився на батька. Він безпомічно стенув плечима, на його обличчі з'явилася знічена посмішка. Я вхопив палицю, на якій несли валізки, кинувся до нього і виплеснув у лице: «Ах ти ж мерзотнику!» Перший удар поцілив йому в живіт, другий по плечах. Я втретє замахнувся палицею, він затулив руками лице, але я втрапив йому в груди.

Він повалився на землю і заридав, та я все бив і бив, поки не зламалася палиця. А тоді став копати ногами. Тим часом люди непроникною стіною стали між мною і лейтенантом. Серед тиші було чутно тільки батькові благання. Лейтенант хотів утрутитися, але голова його стримав.

Врешті батько завмер, тихеньке скимління було єдиною ознакою, що він ще живий. Я зупинився, обернувся до всіх спиною і рішуче рушив у село. Коли я проходив через двір, з будинку вийшов Сарело і зійшов сходами з ґанку. «Ти щось забув?» Я схопив сокиру, яка стирчала в ковбані і рушив на нього. Він злякався і відсахнувся так рвучко, що зашпортався і впав.

Я відкинув сокиру, забіг у челядню, взяв напівповну пляшку самогону і спорожнив її одним духом. Лють росла, набирала на силі так, що здавалося, зараз розірве мене на шматки. Надвечір вона почала осідати, як і сонце, тоді я повернувся до залізничної колії, де вже не було ні потягів, ні людей, так ніби їх ніколи й не було — тільки батько. Довкола простягався краєвид, цілковито байдужий до людей.

Батько й досі сидів на полі, не в змозі йти. Завидівши мене здалеку, він спробував відповзти, але його сил не вистачило навіть на це. Коли я наблизився, він закричав:

— Не вбивай мене! — і знову підніс руки до лиця.

— Тихо будь! — наказав я, підняв його і поніс додому.

Наступний місяць ми прожили, як дотепер. Село спорожніло, половина будинків стояла без мешканців, лише в кілька з них уже в'їхали румуни. Глибока, всепоглинаючи тиша поселилася в селі, сотаючи нас, як літня спека або сувора зима. Гірше вже не буде, гадали ми. Але стало ще гірше.

При вході до сільської управи щодня в скляній вітрині виставляли газету «Банатський борець». Кожна сторінка, кожен рядок віщували, що над нами збирається нова буря. Товариша Сталіна і чудесні досягнення Радянського Союзу прославляли в кожному числі, а робітників і селян, які перевиконали норми, проголошували народними героями.

Звіти про рішення партії та звинувачення проти тих, хто нібито саботує будівництво комунізму, займали дедалі більше місця. Єдине добре, — якщо тут взагалі можна говорити про щось добре, — було те, що ця несправедливість поширювалася на всіх. Вона могла спіткати будь-кого: німців, угорців, румунів, сербів, болгарів, заслужених політиків і військових, простих людей та інтелігенцію.

То були золоті часи для донощиків. Вони мстилися тим, хто колись погано, на їхню думку, обійшовся з ними, або міг би зле обійтися. Вони мстили сусідам, бо ті мали більше житло, в якому хотіли жити самі донощики, мстили колишнім працедавцям, просто за те, що вони працедавці. Доносили на співробітників, аби зайняти їхню посаду.

Щоби стати жертвою доносу, вистачало колись затруднити кількох наймитів. Вистачало бути селянином, аби тебе запідозрили в недостатній старанності при виконанні норми. У тому, що приховав частину врожаю для себе. Вистачало одного погляду, одного зауваження, а часом навіть і цього було непотрібно. Донощики доносили, тому що стали донощиками.

Та найтривожнішим було те, що центральний комітет партії готував нові заходи. Ми вважали все це порожніми словами, гаслами, які ніколи не будуть втілені в життя. Адже їм потрібно, якщо вже не нашої думки чи голосу, то бодай нашої робочої сили.

Ми з батьком жили один попри одного, несказаного між нами практично нічого не залишилося. Вечори минали здебільшого без єдиного слова, а вдень, у кооперативі, я пильнував за тим, аби нас розводили по різних бригадах. Ми жили в чоловічому побуті, де все було брудніше, безладніше, занедбаніше, як свого часу в домі отця Памфіле. Нам це не заважало.