Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Потроху я почав змирятися з тим, що загруз у цій грозенауській багнюці, що мені судилася доля конюха. По суті, я і так роками порпався в багнюці в пошуках нікому не потрібних кісток, а тепер офіційно порпаюся в лайні кооперативної скотини.

В середу, 17 липня, нас налякав несамовитий грюкіт у ворота. Сарело відчинив, п'янезний голова відіпхав його набік.

— Обертине! — загукав він батькові. — Я маю тобі щось сказати.

Голова хитався і мусив триматися за паркан, щоб не впасти. Він хотів нам щось сповістити, але раптом передумав. Він витер рушником чоло, тоді потилицю. Як він не силкувався, так і не вичавив зі себе тих слів.

— То що? — спитав батько.

Голова боровся сам із собою.

— Та ні, нічого, забудь. — Він розвернувся і кинув на ходу: — Сьогодні вночі ти станеш комуністом, Якобе. Та ще й яким комуністом! Ніч всіх ночей. Готуйся!

На цих словах він розреготався і навіть вже за воротами ніяк не міг заспокоїтися. Він зник так само раптово, як і прийшов, залишивши нам тільки занепокоєння, бо п'яний часто виявляється більшим пророком, ніж тверезий.

Вже кілька днів усі тільки й говорили, що в околиці відбуваються якісь великі військові навчання. Хто приїздив з Тімішоари, бачив нескінченні колони вантажівок і солдатів, які, здавалося, чекали якогось наказу. З-під касок визирали молоденькі, невинні лиця солдатів, які знуджено копирсалися у похідному посуді, однак їхня зброя постійно була напоготові, а офіцери — напружені й нетерплячі.

В ліску неподалік Грозенау бачили піхотинців. — Це ми довідалися від одного селянина. — Його затримали, коли він пішов туди шукати своїх свиней, і відпустили лише за умови, що нікому не розкаже про присутність військ. Свиней забрали солдати, селянин здалека бачив димок над верхівками дерев і знав, що тепер його комора спорожніє, на відміну від солдатських черев. Він подався простісінько до корчми, і вже скоро про військо знало все село.

Незадовго після цього в сільську крамницю зайшов солдат — купити сигарет, але в таких кількостях, що, за нашими припущеннями, вистачило би принаймні на дві роти, які ховалися десь тут поблизу. Єдине, що зумів вивідати новий румунський корчмар, це те, що військо стоїть не тільки коло нас, але й в усьому Банаті. Що в інших лісках і на інших полях теж стоять напоготові солдати. Для чого — це було відомо тільки офіцерам. Всі передчували скорий початок якоїсь операції.

Після відходу голови ми прожили ще один день без подій, позначений нашим мовчанням, що вже стало звичкою, і буденними роботами, яких вимагав такий двір, як наш — чи то пак, Сарелів. Батько навіть пофарбував назелено паркан. Він раз по раз відступав кілька кроків назад і оцінював свою працю. Та насправді ні він, ні я не могли приборкати тривогу.

Увечері ми доїли залишки мамалиґи і вже збиралися лягати, коли раптом на вулиці зчинився страшенний ґвалт. Почулися різкі команди і звуки вибитих воріт. Собаки загавкали всі нараз, так ніби поспішали сповістити про катастрофу, якої не змогли передбачити. Зачулися перші крики, одні ген на краю села, інші тут-таки по сусідству. Дуже скоро ми почули важкі кроки й голоси перед нашим двором.

— Знову росіяни? — запитав я.

— Думаю, цього разу тільки румуни, — відповів батько.

На цих словах почулись удари в наші ворота. В будинку не засвітилося світло, Сарело з жінкою принишкли, як і ми. Врешті ворота виламали, і ми виразно почули глухий тупіт солдатських чобіт. Перш ніж засвітити гасову лампу, батько прошепотів:

— Ховайся!

— Навіть не подумаю. З мене досить й одного разу.

Кроки наблизилися, перетнули подвір'я, шукати довго солдатам не довелося, вони вже навчилися знаходити. Цього разу в двері навіть не постукали, два солдати відразу їх виважили. Вони відступили назад, і увійшов офіцер — ніхто інший, як лейтенант, що роздавав паспорти. За ним йшов ще один чоловік, який зупинився в дверях. То був його водій, та цього разу на плечі в нього висів автомат. Однією рукою він пригинав дуло донизу, іншою невимушено тримав запалену цигарку, так ніби прийшов на свято і розглядається за жіночим товариством.

— А, це Ви, — мовив батько.

— Не розумію, про що ви, — відрізав лейтенант, сів, витяг з кобури пістолет і поклав на стіл. Тоді розіпнув плащ і видобув з внутрішньої кишені два аркуші. — Моє прізвище Бадер, лейтенант служби безпеки. Мій колега, майор Уніуряну…

— Тоді Ви один з нас. Німець, — урвав його батько.

— Не перебивай мене, старий! — засичав лейтенант. — Я не німець, я — комуніст. Хто з вас Якоб Обертин?