Каталін Флореску - Якоб вирішує любити

Я дістав ніж і гарячково роззирнувся, знайшов тріщину в дерев'яній підлозі вагона і взявся до роботи. За чверть години розширив тріщину до розмірів дірки, придатної для туалетного отвору. Я допоміг батькові стати на ноги і підтримував його. Коли він хотів опустити штани, я помітив цікаві або ж гидливі погляди сусідів і прошепотів: «Зачекай ще хвильку». Я взяв покривало і напнув перед ним, так що тепер він був за ширмою. «Тепер можеш. Тебе ніхто не бачить». Батько присів над отвором.

Іноді, коли наш потяг зупинявся на станціях, пасажири в інших потягах і ті, що чекали на пероні, хрестилися крадькома, коли бачили, який там везуть товар. Вони скидали капелюхи, але хрестилися, допіру переконавшись, що поблизу нема нікого, хто міг би і їх вкинути до такого вагона. Відважніші бігли додому, приносили нам чорний хліб, мармелад або воду. Солдати швидко поступалися на вмовляння і відверталися, рівно на стільки, аби клунок встиг опинитися в нас.

Одного дня потяг зупинився так зненацька й різко, що ми повалилися одне на одного, а з однієї шафи висипався і розбився весь посуд. «Може, на щастя?» — сказав хтось, але ніхто його не підтримав. Ми припали до дірок, але не було видно нічого, крім соняшникового поля і червоної канапи, на якій сиділи чоловік у темних окулярах і жінка з потворно вивернутими ступнями.

— Ці до нас не попадуть, — зауважив хтось.

— Але, може, ми до них, — відказав я, побачивши, що до нашого вагона наближаються солдати.

Двері зі скреготом відсунулись, і ми, засліплені яскравим світлом, затулили очі долонями.

— Приїхали, всі на вихід! — наказав хтось назовні.

— Ми вже в Сибіру?

— Хіба б ти мене розумів, якби був у Сибіру, дурню? — відповіли йому. — У вас п'ятнадцять хвилин, щоб усе повиносити і повантажити на підводи, вони вже чекають. Все, що не встигнете винести, лишається тут. Нам ще десять кілометрів пішки йти, а я хочу повернутися до смерку, тож покваптеся.

Ми впоралися за десять хвилин. Нам допомогли місцеві селяни, що вже чекали на нас. Земля була суха й тверда, тут вже давно не було дощу, а на небі — ані хмаринки, яка б обіцяла прохолоду. Міріади комарів тут же допали нас, залізаючи людям в очі й ніс, у ніздрі худобі.

— Коли стемніє, буде ще гірше! — гукнув нам сержант. — Ви не в Сибіру, ви досі в Румунії, але в такому місці, що дуже скоро пожалкуєте, що його запізнали.

У супроводі десятка солдатів він крокував крізь наші ряди, немов на параді. Десяти солдатів вистачило на кілька сотень людей, так як одного погонича вистачає на стадо корів. Вони готові були вести це стадо на бійню й куди завгодно, де тільки накаже сержант. Тепер він сів на коня і дав знак рушати. Колоною по двоє ми проминули сліпого і паралітичку, які навіть не звернули на нас уваги. Мабуть, уже змирилися зі смертю.

— Ніхто не схотів їх забрати, — прошепотів один солдат. — Висадили тут і забули.

Щойно за кілька годин ми дійшли до призначеного нам місця — уже зжатого лану пшениці. Над нами невблаганно кракали ворони, і вперше в житті моя спрага перевершила голод.

— Стій! — скомандував сержант і зіскочив з коня, а ми виснажено повалилися на землю. — Ось ваше село!

— Де? — спитав я.

— Хлопче, невже ти не бачиш цих розкішних будинків, квітучих садів, пишних нив? Бо я бачу.

Цей коментар злетів з його уст так хвацько, так ніби він уже не раз випробував його на інших групах. Він обняв мене за плечі й підвів ближче до поля. Тільки тепер я побачив, що воно все розкреслене прямими білими лініями. Ціле поле чотирикутників, десь близько сотні, і всі пронумеровані.

На куті кожного прямокутника в землю був увігнаний стовпчик з прикріпленим на дощечці номером. У кожному прямокутнику лежало по одній віконній шибці й дерев'яному полотну.

— Партія призначила кожній родині ділянку землі, а на додаток одну шибку для вікна та одну дошку на двері. Радив би вам не зволікати з початком будівництва. Задля вашого ж блага. Восени тут бувають сильні вітри, та й дощ без кінця. Якщо не збудуєте доми, а тільки викопаєте землянки — потопитеся в них. Але це не найгірше. Бо зима тут ще суворіша, і єдине, що тут від Сибіру — це вітри. Сніги будуть такі, що ви не зможете вийти з дому. Так, тепер я називаю імена за списком, а голова сім'ї нехай виходить і приймає номер призначеної йому ділянки.

Невдовзі він дійшов до «О», я ступив крок уперед, і він назвав мені номер.

— Чи є в цій місцевості питна вода? — запитав я.

— На глибині двадцяти метрів або в бочках он там, бачиш? Ми вчора їх для вас поставили. Та я особисто не став би з них пити, вода аж кишить хробаками. Тиф забере вас за лічені тижні.