Марина Соколян - Херем

– Гаразд, – знехотя мовить він. – Миру тобі, Маззакіне.

Ще мить – і трійця щезає в непевній пітьмі з блакитним просвітом.

Ніби й не було.

І зовсім мені не хочеться спати. Спровадив, і слава Творцю. Як же вони мене змучили, доброчесні… Не знаю, що там сталося у них на Херемі, але що мені з того за прикрість? Злодій та волоцюга не зарадить янголам, хай би як не пнувся. На що лише сподівалися?

А все ж – будьмо чесні – я не сказав їм всього, що знаю. Бо не схотів, бо – заздрив їм, зверхнім, зухвалим, щойно звідти… Нехай навіть диво дивнеє привело їх старцювати до мого вогнища – і здавалося, усю довгу невсипущу ніч верзлося, що Херем зглянувся на волоцюгу.

Навряд чи вони повернуться. А, до біса…

Пустеля поволі прокидалася, стрічаючи день сонним іще шарудінням і шелестом – подихом вітру, порухом ящірки-досвітниці. Може, й справді урвати хоч півварти сну? Можна би… але що це таке?

До звичних ранкових звуків додалося несподіване – тихі кроки, непевні, як у сліпця. Підкидаюся – невже? Але чому? Чому вони повернулися?

Трійця стоїть на крайці світла, видивляючись – не мене… таке, ніби й самі не знають, кого. Аж мороз поза шкірою – а в чому річ, не збагну… Нарешті Сенсеной намацує-таки поглядом мене безталанного і… зітхає. Мовби навіть з полегкістю. Та що ж це, людоньки, діється?

– Маззакіне, – каже він. – Ти не розповів нам усієї правди.

– Я і не знаю, – відказую, – усієї…

– Розкажи, що знаєш, – навдивовижу сумирно каже Сеной.

– Говори, – пошепки додає Сенгелаф, – хоч би що.

Ох і налякали ж мене доброчесні! Ну, гаразд…

– Я і правда перекрутив тут дещо… – зізнаюся. – Все було трохи інакше…

– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?

Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.

Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.

– Навряд, – чесно зізнався він.

– От і брехло, – несподівано виснував розбійник.

Погляд його хваткий, як у доброго пращника, усміх же зверхній – хтозна, що собі надумав знуджений чеканням злодій.

– Гадаєш, прикидаюся? А спину сам до кості роздер, бо свербіла?

Маззакін пирхнув, уявивши собі, либонь, таке чудернацьке видовище.

– Та що я, «скорпіонами» битих не бачив? – погордливо мовив він. – Я всяких битих бачив, і нагаями, і «скорпіонами»… та й камінням – теж, бувало, бачив, як з бруківки віддирають. Таких, як ти, бачив теж… Битих всяк на свій манер. Кажу – брехло, бо був би ти Асата-Набі, то не чекав би мирно, як Сліпа поцілує…

– А як чекав би? З різаком напохваті?

– Та не чекав би зовсім! – гнівливо відказав знавець «битих» і «небитих».

– А-а-а… ось ти про що, – зітхнув Асата. – Хто тобі таке дурне сказав? Той твій Асата-Набі від сампочатку був самогубця – бо хто ж при здоровім глузді шукатиме собі халепи за халепою?

– Не самогубця! – зобидився Маззакін. – А пророк! В нас кажуть – і не людина зовсім!

– А хто ж? – розгубився Асата.

– А вістовий Херему! Син Творця – ось хто! Асаті аж подих став поперек горла.

– Хто?! Чи ви показилися, люди добрі?

– Ну… – дещо знітився розбійник. – Ніхто не знає про нього напевне. Тільки кажуть – мертвих зціляє, слабих піднімає, тобто цеє, тьху, навпаки… А ще кажуть – відісланий він звідти, аби лад у нас навести, бо ніхто вже законів святих не шанує, а як шанує, то не так.

Ось і тикнулася, подумав Асата, дешева мудрість зам-арійських ринків. Менш за все він думав тоді наводити лад. От безлад примножити – так-таки сподівався, і в цьому, очевидячки, досяг певних успіхів. Але ж людям подавай Сина Творця у спільники, а він був єдиний, хто звернув слово своє до амгарец… От і маєш тепер: скільки злочинних зусиль, і все – на північний вітер.

– Гаразд, значить, я не той, про кого мова. Бо коли хто й відсилав мене з Херему, то точно вже не з доброю звісткою.

– А з якою?

– Довга розмова… – зітхнув Асата, вирвавши болісний подих з лещат пошматованих ребер. – Справді хочеш знати?

Маззакін завагався. Хоче, певно, що хоче, але…

– Будеш патякати – зайве змучишся, – вирішив він. – Давай краще я тобі щось розповім.

Направду говіркий дістався Асаті спільник по загробнім побуті. Йому було що розповісти, чи він простодушно вважав, що було. Засідки межи червоних скель, перегони на норовистих гемалях, власне «дорожній збір», поховання та пиятики… Швидке та розгонисте – розбишацьке життя. Хоч і бувало їм непереливки, надто ж як царське військо бралося впорядковувати караванний шлях. Якось навіть затисли були вільну ватагу в одній з ущелин Кривого Узгір'я, так вийшли звідти живими хіба третина – але ніхто по тому промисел не покинув, бо присяглися, а хоч би навіть і ні, то ніхто іншого життя собі й не гадав…