Марина Соколян - Херем

– Ага! – радісно відгукнувся Маззакін. – Про нього в нас ТАКЕ говорять! Ніби Князю Завулу писка начистив його власним кіннором!

– Не було такого! – запротестував Асата.

– Ага? Скажи іще, Храм Бену не підпалював! Три дні горіло!

– Це не я! – вжахнувся винуватець.

– А хто? – розгубився розбійник.

– Та Мікта, напевне, зі своїм отим рябим Єрмі… Навчив на свою голову.

– Е, а ти що, був при тому? – здивувався Маззакін.

– Я? А за що ж мене, дурню, засудили?

Ну, дурнем розбійник не був, але візьми отак і повір, що опинишся на Тихому Узвишші разом із героєм зам-арійського заколоту!

– Ну ні! – обурився він. – Той з бородою був! Оце уже було занадто.

Стражденний пророк і заколотник вибухнув нестямним реготом, чого, звісно ж, у його стані робити було не слід. Перед очами йому застрибали чорні іскри, віщуючи довгу, спокійну непритомність.

Коли він отямився вдруге, місяць уже стояв високо, невблаганно висвічуючи тлінні недобитки завсідників Тихого Узвишшя. Асата змучено стулив повіки; йому забаглося заснути і більше не прокидатися, аби лишень не споглядати це мовчазне сусідство. Хай би вже швидше Шеол з його тихим ремством, аніж оце людське звалище, прикрасити яке йому випала лиха оказія.

Маззакін сидів неподалік, притулившись спиною до стіни, і, схоже, спав. Асата зітхнув заздрісно і тут-таки з'ясував, що його ребра та спина сповиті тасьмами рваного полотна. Розбійник, либонь, подбав – не інші ж сусіди, однаково байдужі до чужої біди. Помітний поступ у порівнянні з наміром зацідити каменюкою по голові! А все що – дурні балачки про підпал та побиття вельможних писків. Не багато ж їм, людям, треба!

– Оклигав? – поцікавився Маззакін. – Жити будеш?

Виявляється, той не спав; а що очі замружив, то, мабуть, із тої ж таки причини, що Асата прагнув опинитися нехай в Шеолі, але не тут.

Жити? Асата почувався значно слабшим, і навіть біль викликав уже не розпачливий спротив, але нудну, байдужу втому.

– Навряд, – чесно зізнався він. – А тобі нащо?

– Та от я все думаю, – мовив той, – чи правду ти мені сказав, чи згодував коржа квасного?

– А що то важить уже? – зітхнув вигнанець.

– Ні, ні, ні, послухай! – у запалі заперечив той. – Якщо ти і є Асата-Набі, то ти не можеш просто так померти!

– А як це «не просто так»? На голові стоячки? – спромігся на уїдливість Асата.

Розбійник тихо розсміявся.

– А що? Теж можна! Але я про інше тобі правлю! Чув, може? Про Семка-мерця?

– І що з ним? Помер? – зметикував вигнанець.

– Ну, спершу ніби помер. Але про Асату-Набі кажуть, що той його зцілив і підняв з мертвих! Ну, чи цеє… спершу підняв, а тоді вже зцілив.

– Семко-мрець? Щось не пригадую.

– Ні? Він від цараат помер, а був Ір-Олам-ським торговцем, і сім'я його сподівалась уже на спадок, а тут таке горе… тобто цеє, а тут така радість…

– Від цараат? На початку осені?

– Ага! – зрадів Маззакін. – Пам'ятаєш?

Асата мимохіть усміхнувся, хоч не мав уже вдосталь сил, аби тішитись по-справжньому. Хто ж знав, що його спіткання з поховальним кортежем дістане таке несподіване тлумачення?

– І де ви, народ, берете таку дурню?! Семко той ваш був живий-живісінький, а що слабий… ну, я був порадив йому дещо.

– А! Значить, було діло! – переможно виснував розбійник. – То чого ж ти, питається, сам себе не зцілиш, коли мерців з могил піднімаєш і гнильців гоїш?

– Та припини! – простогнав Асата. – Одні недоумки побрехеньки правлять, другі – розносять…

– Ага, ага, – хитнув головою Маззакін, – ну, то розкажи тоді, як було насправді!

Асата щосили прикусив губу, долаючи млосну неміч. Він не міг уже й ворухнутися, відчуваючи хіба терпкий холод, що розпливався тілом. Але говорити… Нехай недовго, але він, напевне, зміг би. То чому б і не розповісти останньому з прихильників Асати-Набі? Аби хтось бодай знав усю пригоду від початку до близького вже завершення?

– Гаразд, – мовив він, – але сядь ближче. Мені тяжко говорити.

Розказувати правду можна і пошепки, – схололими від знемоги вустами. Можна – цідячи кожен подих, боячись, що його не стане. Хоч би тільки слухали. А Маззакін слухав, перейнявшись, наче дитя, страшною казкою. Чим та розповідь, певне, і була для розбійника з Кривого Узгір'я. Але навіть коли так… це вже не важило.

Він говорив іще досить довго. І коли замовк, уже благословлялося на день. Пекельний день у тихому пеклі неподалік Ір-Оламу. Маззакінові спільники не прийшли тої ночі, аби визволити ув'язненого. Слід було чекати наступної – а дочекатися, зважаючи на неміч та спеку, одному з них не судилося.