Марина Соколян - Херем

Виголошене таким чином ставлення до світу майже одразу ж змусило його захлинутися болем, замовкнути, але певне зрушення від того таки відбулося. В мертвотних сутінках неподалік почувся тихий, наче шерех піску, відрух і легке зітхання.

Завваживши негадане сусідство, Асата навіть не ворухнувся, заклопотаний обживанням свого приватного пекла. Душогуб йому дістався майстровитий, і відшукати місце, що не зазнало би ласки семихвостої блискавиці, було нині справою нелегкою. Занурений у власні потерпання, він не розчув обережних кроків, що наблизилися і принишкли поряд. Темна тінь хитнулася, блиснувши відсвітом уважного погляду. І замість слів чомусь оприявнила свою присутність протяжливим шипінням, аж Асата здригнувся, заскочений несподіваним звуком.

– Але комусь дісталося… – щиросердо вразилася тінь. – А був думав уже, когось із гнильців гаплик спіткав…

Тінь гмукнула, присуваючись ближче, аби зазирнути йому в лице.

– Ні, не гнилець ніби. Але й на живого не схоже. Вперше чую, аби оце мерці реготали…

Під ногами в незнайомця неприємно тріснуло, коли він відступив на крок підібрати щось важкеньке. Не хотілося думати, що саме це могло бути.

– Слухай, а ти часом не з варти засланий? – підозріло мовив він.

Асата гмукнув, уявивши, що б це треба було зробити з вартовим, аби він погодився стати засланим у цю затишну місцину.

– Точно не засланий? Бо цеє, кажу тобі, таких мені тут не тре'.

Тінь промовисто зважила в руці щось… ну, скажімо, камінь. Асата хитнув головою, мимохіть зацікавившись подальшим розвитком подій. І незнайомець його не розчарував.

– А тобі, бачу, зле прийшлося. Так, може, теє… – знову зважування буцімто каменя на долоні.

– Теє – що? – кахикнувши, спромігся Асата.

– Ну, якщо твої муки надмірні, аби терпіти живцем, так ти тільки скажи.

От же ж щастить вигнанцю на добрих людей!

– Трохи згодом, гаразд?

– Угу.

Тінь зітхнула розчаровано і знову присіла, скреготнувши… ну, скажімо, жорствою.

– А за що тебе так? – тіні, очевидячки, було нудно.

Асата коротко видихнув. Говорити він міг, хоча кожен звук відлунював гострим болем у розідраних ребрах. Як довго він зможе протриматись, і чи є сенс витрачати сили? Ну та, втішив він себе, коли зовсім кепсько прийдеться, доброзичливець із каменем поряд – лише поклич. Отож, за що його так? Звідки ж, питається, почати?

– За знеславлення Зам-Арійського князя, підбурення заколоту та розладнання шлюбу царя Ір-Оламу.

Отак, коротко і чесно – не встиг і змучитись.

– Брешеш, як собачий князь! – радісно реготнула тінь. – Хай би щось одне, та й то… За таке забивають на плаский корж! А ти осьо…

– Осьо… – пирхнув Асата. – Так тому лише, що не схотіли бруднити площу моєю паскудною смертю.

– А-аа… – розгубилася тінь. – Але ж від смерті простого злочинця, як-ось я, відчищають одним молебнем!

– Ну, значить, я – непростий злочинець, – втішився Асата. – А ти ж як тут опинився, при цілім тілі та добрім гуморі?

Тінь всілася зручніше.

– Це, – повідомила вона, – велика таємниця. Але ти ж так чи сяк скоро ґиґнеш… Так що біди не буде. Слухай. Звати мене Маззакіном. Я розбійник з Кривого Узгір'я. Подорожніх чистимо, з караванів данину беремо, таке всяке. А оце приїхав до Ір-Оламу у справі, збір наш дорожній махнути на вино та реманент. Ну, і втрапив у облаву на ринку. Ет, що казати, дурня вийшла, сам знаю. Але ми, на узгір'ї, народ хитрий та мудрий – мав я із собою дрібонького шкалика. Проста травка, а як вип'єш – мама рідна за живого не признає; отож, як взяли мене до буцегарні, так і винесли. Я і знав, що сюди потраплю.

– А вибиратися будеш як? Чи тут вікуватимеш?

– Хех! Мене спільники не кинуть, ми, на узгір'ї, не такі, ні… Прийдуть, визволять, через стіну переправлять. Може, сьогодні вночі, – Маззакінів голос непевно притих. – Може, завтра. Завтра, так точно.

Розбійник зітхнув, роздумуючи про вірність згаданих спільників.

– А ти казав за царський шлюб, – згадав він, аби відволіктися, либонь, від невтішних роздумів. – Така гулянка була, аж у нас тикнулося! І що ж. Імрод так і не женився?

– Женився, чого ж, – відказав Асата. – Але не на тій. Я пообіцяв тут одній зробити її царицею. Так оце… Словом, тепер цар Ір-Олама має дружину-кдешу.

– Що, правда?

– Ну!

Розбійник паскудно зареготав.

– Але кдеша подбає, аби кров йому не схолола! Заздрю хлопцю! Хех! Але і витівка! Гідна самого Асати-Набі!

– Гадаєш? – аж крекнув од несподіванки Асата.