Марина Соколян - Херем

І тоді він почув кроки. Якусь коротку мить Асата іще сподівався побачити кдешу, але сподівання те збігло стрімко і незворотно. Кроки були важкі й рішучі, і лунали вони зусібіч.

їх було багато, і хто лише не прийшов… Варта, певна річ, вповноважені Бену-стража, та не лише – воїни Хубара, жерці, ба навіть вельможі з посольства. Князь Завул заледве не загарчав, побачивши давнього ненависника.

Асата роззирнувся. Де там тікати – навіть крок ступити навряд чи вдасться під пильним оком лучників та пращників. Ой ні, тепер його ніхто не відпустить. Занадто цінна здобич для обох царств аби, хоч дихнути поперек.

Він поволі підвівся, шукаючи поглядом проводиря загону. Це не Завул – бо ж ніхто не дозволить йому керувати на чужій землі. Аж ось нарешті… Ні, зітхнув Асата, ні, лише не… А втім, чому ж ні?

Раві виступив з-за дужих плечей варти і неквапно рушив до бранця. Аж занадто неквапно, відзначив той. Глянувши йому в лице, Асата ледь знову не сів. Всього можна було чекати – лють, жаль чи кривда, але… Подив? Панічне, болісне розгублення?

– Чому ти повернувся? – підійшовши впритул, видихнув Раві. – Якби ти був тим, про кого сповіщено, то не повернувся би!

– Хіба не казав тобі, що в пророцтві купа помилок? – знизав плечима Асата.

Раві замружився у зневірі.

– Чого стоїмо? – вибухнув дратівливою люттю князь. – Веліть в'язати поганця!

Жрець Саави вимовив щось нечутне і нарешті кивнув. За мить, коли його штовхнули на землю і вивернули лікті за спину, Асаті вдалося кинути останній погляд на Раві. Дивна річ, але той, здається, молився. Ніколи раніше Асата не бачив його за тією справою, але зараз ось сподобився побачити. Цікаво, чи чує його Херем? А коли чує, то нехай здригнеться – коли навіть останньому з вигнанців страшно від такої молитви.

Але невдячна робота оповідача: уже і багаття згасло, і сахі застиг, а хоч би хто про те подбав. Дарма, що в горлі дере, а поза шкірою біжать крижаки – нехай, значить, мучиться лиходій, так йому, мерзенному!

Зітхаю тяжко, розгинаючи закляклу спину, і намагаюся роздмухати вогнище. Гості мої мовчать, ба навіть не ворушаться, бовваніючи проти раннього досвіту, наче химери при храмі. І щось не квапляться вже звично затаврувати шахраєм та підбрехачем. Невже повірили?

– Брехня! – нарешті підхоплюється Сеной. – Не вірю ані слову!

Ну ось, Творцеві слава! Сенсеной та Сенгелаф проте далі правлять мовчанку. Сеной позирає розгублено, ніби оце зрадила йому тверда земля під ногами.

– Ну? – вимогливо мовить він. – Що скажеш, Сенсеною?

– Певна річ, – кахикнувши, каже той, – про віру й мови нема. Однак відомо нам не з чужих слів чи облудних свідчень, що вперше Херем було замкнено саме тоді, напередодні суду над осоружним небу негідником Асатою.

Сенгелаф киває, потішений наявністю безперечної опори чи останнім славоспівом – не розбереш.

– Що його, паскудного, було судити? – праведним гнівом спалахує він. – Пес скажений і той більше вартує справедливого суду!

– Ну, не скажи… – стиха промовляє Сенсеной. Ого! Ледь мені баняк об долівку не луснув!

Що це він, премудрий, верзе?

– Визнаю та засуджую злочинства, вчинені лиходієм проти царства та храму, – заходиться пояснювати наш мудрагель, – а проте не можу не визнати також і досконалості злочинного задуму. Бо коли йдеться про помсту, то Асата безпомильно вибрав єдиний шлях, аби заподіяти кривду Херему.

Добре, що за моїм клопотом коло вогню ніхто на мене й не зважає. Бо така розмова зчинилася – не для пустельного злочинця, їй же бо'!

– Нечистота… – придушено мовить, здогадавшись, Сенгелаф.

Сенсеной повагом киває.

– Атож. Немає більшого злочину, аніж привнести нечистоту до святого таїнства, коли брама Херему відчиняється перед втаємниченими. Силою розділення чистого й нечистого створено світ, який ми знаємо, а отже, таке блюзнірство уражає самі основи світобудови.

Цікаво, а от якби хто сказав таке Асаті раніше, напередодні царського весілля, то чи стримало б це лиходія? Видається мені – навряд. Бо кому він треба, такий світ, що ладен розвалитися від одного лише сумнівного шлюбу?

– А може, інша справа зайшла? – не втримуюсь. – Може, Херем не зміг вибачити вигнанцю, що той повернув проти нього його ж власний світлий закон?

Сеной аж підстрибує.

– Та тобі свічка в голові згасла! Язика прикуси, пришелепо!

Сенгелаф і той ладен зацідити мені, мерзенному, у вухо. І чого ото так лютитися, коли ти – бездоганний страж усіляких чеснот? Чи не цілком бездоганний, еге ж?