Марина Соколян - Херем

Востаннє поглянув на неї перед тим, як ступити за двері. Вона бентежно всміхнулася навздогін. Ет, сестричко… Але слід було йти.

Асата сторожко роззирнувся. Наче нікого. Якомога тихше ступив він у тьмяний коридор. Йому потрібні треті двері праворуч. Перші, другі… Зненацька, з-за рогу – чоловічі голоси. «Йахх, князю, танцюристочка – самий смак!» Аж морозом поза шкірою – невже давній знайомець Завул? Так, але саме зараз!?

Треті двері уже зовсім близько. Прочиняються від легкого доторку. Все? Ні… В кімнаті хтось є. Асата зі своєю тендітною ношею заклякає на порозі, не знаючи, в який бік йому бігти.

Нежданий гість зводиться від каганця, обертаючи до зайди лице. Знайоме лице, до того ж. Беларі ен-Авед. Нещадний владолюбець та винахідливий кат. Вирішив либонь відвідати сестричку.

Незмірно довгу мить дорадник озирає Асату. Потім робить крок назустріч, штовхає двері і рушає навперейми князеві. «Вельможний князю… – лунає з-за дверей, – дозвольте провести вас до бенкетного покою! Нумійські невільниці… найкраще вино…»

Голоси стихають. От тепер все.

Асата опускає царівну на вишиті подушки, відгортає край покриву, аби малій легше дихалось. Дозволяє собі хвильку знесилення, опускається навколішки і глибоко зітхає, вгамовуючи тремтіння пальців. Чому Беларі вирішив допомогти? Беларі, через якого усе це й закрутилося?

А втім… Якщо хитрий дорадник не зуміє обернути підміну на свою користь, то мідний сікль йому, сину рабині, ціна.

Асата знову вивертає свій верхній покрив – зовні він білий, з чорними смужками на крайці, як в усіх учнів Шатра. До бенкетного покою йому вдається дістатись без пригод. Раві, який щойно почав був дивуватися учневій відсутності, киває з полегшенням. Отже, все гаразд.

Шлюбний обряд гарний та по-своєму зворушливий. У тиші та світлі свічок наречений та наречена стають під напнутий вітрилом полог, жерці благословляють їхній союз, і молодята вперше торкаються один одного. Навіть гонористий Імрод трохи ніяковіє. Що вже казати про наречену, яка, соромлячись, і погляду не підведе. А потім навіть свічки гаснуть. Таємниця. І лише двоє втаємничених.

Цар веде наречену до покоїв, край її червлених одеж повагом занурюється в морок. Асата вигнанець відвертається значно раніше – чомусь йому несила на це дивитись.

Веремія зайнялася лише наступного дня по обіді. Пізно прокинувся цар в обіймах молодої дружини, пізно прокинулись гості після щедрих шлюбних узливань, пізно прокинулась царівна, сповита святковими покровами танцівниці. Але зрештою прокинулися всі. Тут і почалося.

Ніхто не міг нічого збагнути. Панічно метушилися слуги (а хто й налаштувався тишком вислизнути з міста), лементувало обурене посольство, ридала Іроніана, лютував ще сонний, але свідомий державних інтересів цар. Агарі – віднині цариця – вдавала тяжке отруєння дурманом, внаслідок чого ні шлюб, ані те, що йому передувало, аж ніяк не можна було згадати. Вони вигадали це разом із Асатою, і задум спрацював: Імрод, таємно втішений дарунком долі, звелів не кривдити дружини – не пам'ятає, то й по всьому.

Коли гості оклигали після першого шоку, галас здійнявся нечуваний. Гучніш за все лунав голос замарійського князя, дядька знеславленої царівни. Коли б його воля, Завул оголосив би війну Ір-Оламу, не встаючи з-за бенкетного столу, і родичам насилу вдалося втримати його від стихійних військових дій.

Але найгіршим було нажахане лютування жрецтва. Адже закон оголошує нечистим кожного, хто візьме шлюб з розпусницею, і діти їхні аж до сьомого коліна нестимуть тавро нечистоти. Стосунки з кдешею прямо не засуджувалися, однак шлюб з нею був абсолютно і однозначно поза законом. Храм Творця, який традиційно опікувався царською сім'єю, негайно скликав синод жрецької верхівки, аби знайти рятівну шпарину в законі чи бодай безпечний спосіб повідомити царю погані новини.

Місто принишкло, свідоме загрози як не війни, то владних перетворень. Розгублений, збентежений Імрод і тут не мав спокою – найкращі дорадники знову смикали його врізнобіч. За кілька днів стало зрозумілим, що мирно справа не минеться. Потрібна була кров. Потрібен був винний, котрого можна було б скарати на радість Зам-Арі, винний такого ґатунку, що переконав би жерців у цілковитій винятковості подій. Демони Шеолу розглядалися синодом, але от біда – жодного з них несила було поставити перед судом. Потрібна була жива людина.

Тоді, власне, Асата збагнув, що час забиратися з Ір-Оламу. По правді, це слід було зробити раніше, однак він ніби чекав на щось – чекав, аби переконатися, що з кдешею – ні, царицею! – все гаразд, чи, може, насправді, чекав на знак від неї, останню звістку… даремно чекав, певна річ. А отже – слід було йти.