Марина Соколян - Херем

Опікун Шатра сам відібрав і навчив сватів державної тями, належно спорядив їх у путь, а що справа залагодилась, то чекав тепер на почесне місце на весільнім прийнятті. А втім, без нього і так не обійшлось би, як і без решти священної верхівки, окрім хіба жерців Хубара, бога вояків та воєн. Так порадив Раві, а Імрод послухав, бо не слід було наштовхувати замарійців на якісь хибні ідеї.

Отож замість точити різаки на сусідів, Їр-Олам встеляв їхню дорогу пальмовим листям. Посольство прибуло в зазначений час, і ледь не всеньке місто висипало зустріти гостей, і, як пощастить, кинути оком на обіцяну чужоземну красуню. Здійнявся ґвалт, на вузеньких вуличках при центральній алеї не було де і пальцем ткнути; навіть на дахах, наче ґелґотливе вороння, розсілися глядачі.

В Шатрі водночас стало тихо і порожньо. Варта і та десь завіялась, і лише Верховний Жрець сновигав своїм господарством, думаючи про вічне, а ймовірно, про доречну нагоді вітальну промову.

Занурений у роздум, він ледь не перечепився через одного з учнів, котрий, дивна річ, замість спозирати посольство, сидів нині на сходах Шатра, повагом смикаючи струни кіннора.

– Ти не пішов виглядати царівну, Асата? – усміхнувся старий. – Невже не цікаво?

– Хіба має значення, яка вона з себе? – проказав учень, і Раві зненацька стало незатишно, бо не повинен так – зі старечою зневагою та втомою – говорити молодий іще нібито хлоп.

Досі Раві мав вагоміші клопоти, аніж вивідувати походження замарійського заброди, до того ж, той виявився корисним, ба навіть у тлумаченні законів із нього був неабиякий зиск. Давно вже з Верховним Жерцем Саави ніхто не сперечався, і досвід суперечки майже – а втім, чого майже – на рівних був йому наче подих свіжого вітру від моря Ганісар. Він, ніде правди діти, призвичаївся до заброди і не хотів сполохати його надмірною увагою. Адже йому, очевидячки, було про що мовчати.

Але цього разу Раві не втримався.

– Хто навчив тебе гри на кіннорі? – поцікавився старий, присідаючи поряд на сходах, – Навряд чи в замарійському Шатрі навчають музик.

Асата мовчав якусь мить, і Раві думав уже, що той не відповість.

– Мій брат, – нарешті проказав учень. – Він був справжній майстер.

– Він помер?

– Та де, – пирхнув Асата, – просто він мені більше не брат.

– Як то? – не зрозумів старий.

Учень знов замовк, його пальці скубнули струни, аж ті жалібно тенькнули.

– Моя сім'я… моя сім'я відмовилась від мене.

Раві не бачив схиленого до кіннора обличчя свого учня, однак його захриплий голос свідчив – не простим було зізнання, ще свіжими – невтішні спогади. Тут би Раві спинити свої вивідний, але щось таки смикнуло його за язика.

– Чому ж це, Асата?

Той підвів погляд – глузливий та відчайдушний – і відповів, як і тоді, вперше ввійшовши до Шатра:

– Бо заслужив.

Раві збагнув, що більше той нічого не скаже, а втім і те, що сказав, будило бентегу. Старий не розумів іще, у чім річ, але постала у нім непохитна певність, що подальший роздум з цього приводу не принесе йому добрих новин.

Невдовзі, проте, йому стало не до дозвільних роздумів. Імрод закликав Жерця Саави до палат, пригадавши захопити і учня-музику. Тож Раві постановив відкласти загадку на опісля весілля. Він розв'яже її, певна річ, проте Раві не знав тоді, у який то буде лихий та химерний спосіб.

Не знав і Асата, де він опиниться по царськім шлюбі, а втім, як і знав би, не відступив би від задуму. Нині йому випала єдина оказія виконати дану кдеші обіцянку, отож, збираючись до палат разом із Раві, він прихопив полив'яний шкалик з питвом, подібним до того, що варили в господарстві Ейсава, як слід було гоїти відкриту рану чи лікувати овечу тіпанку.

Ніхто не знав про те, хіба царська улюбленка, чарівна Агарі. Іще кілька раз бачився з нею замарійський заброда, аби оповісти про свій задум, а потім іще – запевнити, що все зрештою вийде на краще. Вона погодилася стати його спільницею, та радше од відчаю, аніж від сподівання кращої долі.

Відчай і відчайдушність – вони були гарною парою.

І на царськім весіллі не було кращих за них.

Агарі танцювала для царя та його вельможних гостей, плетучи з прозорих покривів пустельне марево, гаряче й вабливе; а якби хто зазирнув їй у вічі, то сахнувся би від чорних блискавиць. Асата грав, аж кривавили пальці, і було в тій грі легке марення і тяжке сп'яніння, а якби хто зустрів його погляд, то пірнув би в нічний морок, у збурену каламуть. Ніхто, однак, не дивився в їхні очі та не завважив поступу біди.