Марина Соколян - Херем

Царя, очевидячки, ця зустріч засмутила і, втративши інтерес до розмови з Раві, він дозвільно всівся на лаву під прихистком лапатої пальми. Жрець Саави розпачливо зітхнув, косо зиркнувши на Асату.

– Ви граєте мною, Раві, – знуджено сказав цар, бгаючи в руках квітку, зірвану дорогою. – Мені це набридло.

– Пане мій, – стомлено мовив жрець, – я не починав цієї гри і я не в силі її спинити. Вам відомо, що Зам-Арі…

– Досить! – заблагав Імрод. – В мене вже око смикається від вашого Зам-Арі!

Не в тебе одного, співчутливо подумав Асата, пригадуючи морочливі розпити опікуна іроламського Шатра. Немовби почувши його думки, цар глипнув на жерцевого учня.

– А ти що скажеш? Невже Роав такий дурний, аби почати війну?

Асата усміхнувся.

– Роав, пане мій, – ґречно мовив він, – вмотивовано поділяє вашу нелюбов до ігор. Проте серед його вельмож є вправні гравці. Князь Завул, приміром, знаний у Верхній Землі своєю погордою та свавіллям.

Раві вдячно кивнув учневі.

– Князь Завул, брат Роава, – нагадав жрець, – дядько прекрасної царівни Іроніани.

– Прекрасної царівни… – тоскно проказав цар, прикладаючи пучки пальців до скронь. – Голова мені уже ломить від вашої царівни… Покличте мені музик!

Асата заусміхався ширше. Раві, значить, грає? Коли й так. то якийсь хибний наспів.

– Ви дозволите, пане мій? – стиха спитав він, намацуючи залишений чарівною втікачкою кіннерет.

Імрод гмукнув здивовано, але не заперечив. Очі його прикипіли до золотавих вигинів, котрих, певна річ, ще зовсім недавно торкалися ніжні дівочі пальчики.

Раві насупився був, не знаючи, що замислив учень-заброда, проте, попри його бентегу, струни радо відгукнулися на дотик зухвальця. М'яко теленькнувши, вони заспівали, замуркотіли, зненацька зануривши дворик з басейном у струмину таємної відправи пристрасної та прекрасної Авіви. Юний цар затримав подих – бував, значить, знає, пригадує… Кіннерет бризнув стрімким танечним наспівом, крізь який прозирнула і виокремилась урочиста хода царського почту. Проте запальний танець і піднесений поступ не суперечили одне одному, сплітаючись вибагливо і вабливо.

Музика замовкла, проте дивним чином продовжувала звучати. Імрод підвів на піддан ців безжурний погляд – де й поділися нудьга та втома.

– Не знав, Раві, що ваша братія вчащає до майстерень Найферта! Але незле, незле! Пришлеш мені цього розумника, як я скажу, гаразд?

Жрець Саави кивнув поважно, немовби все, що діялося, вкладалося у його задум. Гарний настрій царя слід було сприймати як поступ. Він відчував, до того ж, що справа таки зрушила з місця – завдячуючи не мудрості, проте, але натхненному лукавству. Хай би там що, зітхнув Раві, аби не війна.

Асата ж вернувся до Шатра замріяний, мугикаючи виконаний для царя наспів, а Раві сторожко спостерігав за ним, не знаючи як нідступитися зі своїми питаннями. До вечора він так і не надумав влаштувати учневі допит, а надвечір той пропав, не сказавши, куди йде. Раві, однак, здогадувався, куди.

Він мав цілковиту рацію. Бо куди ж іще ходять з таким замріяним видом, окрім як до храму кохання, хай би там що за нього не правило… Асата сам не був певен, навіщо йде та на що чекає, керований тою ж таки руйнівною спонукою, що спричинила його вигнання, – попри все торкнутися чарівного й вабливого, такого гарного, що аж саме проситься в руки… Він знав, що спокутуватиме, але і знав також, що не пошкодує.

Храм Авіви не змагався величністю зі святинями Родини; біла будова, легка та мереживна, наче поділ танцівниці, вабила радше затишком і ледь надмірною гостинністю. Навіть уночі навколо неї буяло світло, вказуючи шлях спраглим ніжної розради. Асата повештався храмом, зачіпаючись до гарненьких служниць; Агарі у храмі не було. Подорожній обійшов храм довкіл, надумавши чекати її при брамі.

Вона з'явилася зрештою, проте не одна. Цього Асата не сподівався, і тому, замість вийти їй назустріч, відступив до тінистого сховку з виноградного листя, що в'юнилося коло брами.

Агарі статечно ступила зі сходинки розкішної коляски. За нею рвучко зіскочив шляхетний пан, спиняючи, не даючи їй пірнути до брами.

– Ану зажди! – вельможа схопив кдешу за ліктя, ледь не вивернувши руку.

Агарі озирнулася зацьковано.

– Годі вже… Пусти.

Вибагливий замовник? – ошелешено подумав був Асата. І наче справді так – вельможа спритно обхопив її довкіл стану і схилився до вуха.

– Підеш, коли я скажу, – прошипів він. – Х-хатма!