Марина Соколян - Херем

– Що за ущелина? – спроквола поцікавився вигнанець.

– Левів Кіготь зветься, – скривившись, відказав розбійник. Очевидячки, він належав до щасливої третини. – А що?

– Затисли їх, – пирхнув Асата. – Невже ніхто з вас, хитрих та мудрих, не знав, що Кігтем біжить стара дорога – відкотили би кілька каменів, та й вийшли би з другого боку…

На мить запала розгублена мовчанка.

– Ти бував на Узгір'ї? – спитав Маззакін.

– Певною мірою, – стиха відказав вигнанець. – Просто я добре знаю… дороги.

– Гм… – замислився розбійник. – Ну то скажи, якою дорогою йде весняний караван з Кіннахі?

– Дорогою Аб-Рахуби, що відгалужується від царського шляху на південь від Єріхни, – не замислюючись, мовив Асата. Що-що, але ходу доріг він вільно пригадав би хоч в гарячці, хоч на смертному одрі.

– Отакої, – вразився розбійник. – А в нас же набрід з обох Земель, і місцину за Узгір'ям мало хто знає…

Розваживши так і сяк брак краєзнавчої кебети у вільній ватазі, Маззакін знову заходився оповідати свої сумнівні пригоди в нижніх кварталах Ір-Оламу та на великому ринку в Єріхні. Дорожніх подробиць більше не було, і вигнанцеві все тяжче було скерувати увагу на слова сусіда, що в його сприйнятті поволі вгрузали в непевний круговій рваного шуму та скособочених обрисів. Поволі слова втратили свою осібність, ставши тлом для тяжкого, без просвітку, сну.

Минула варта, чи, може, й більше. Крізь цупкий, як полотно, туман, Асаті вчулося, що хтось смикає його за плече.

– Не спи, чуєш?

– Чого це? – промимрив Асата.

– Вже сонце встало – а вмлієш, і все. гаплик, – пообіцяв Маззакін.

Але вигнанцеві було начхати. Асата-Набі таки був самогубця, хай би там що не казали його навісні прибічники. Давно вже час покласти край цій безглуздій пригоді.

– Дай мені спокій, – ледь чутно попросив Асата.

– Не дам, – реготнув Маззакін.

І таки справдив свою погрозу. Неодноразово того довгого дня Асаті верзлося, що царський душогуб не покинув його, а помандрував разом із ним на Тихе Узвишшя, аби й там не обійти його своєю увагою. Понад усе вигнанцеві хотілося заплющити очі і відгородитися стіною непритомності від млосного видовища та діяльного сусіда, але той не давав йому спочинку, змушуючи щоразу перебиратись в тінь і слухати його чимдалі безглуздіші балачки.

Час спливав поволі, сонце виїдало очі, спека спиняла спраглий подих, вкладаючи гарячі пальці до свіжих ран. Щойно день повернув на збиток, Асаті здалося, що рятівна тінь, замість боронити від задухи, пробирає крижаною студінню, і встиг іще здивуватися, звідки це в його скаліченого тіла взялася снага лихоманити. Потім йому вже погано пригадувалися події – тільки чиєсь глухе бубоніння поряд, і млосна круговерть жовтих – аж білих – розпечених стін.

Коли настала ніч, круговерть трохи вляглася, і, заслаблий після нападу пропасниці, Асата на якийсь час цілковито випав з білого світу. Проте чиєсь недбале торсання трохи розігнало заморок, і йому вдалося почути кілька слів притишеної розмови – схоже, Маззакін дочекався-таки своїх спільників.

– …вже нічим не допоможемо.

– Та ще оклигає…

– …як ти собі уявляєш? На своїм горбу…?

– … вкраду гемаля…

– Нащо?

– …Левів Кіготь, пам'ятаєш?… дороги… караванні сполучення…

– Ну дивись, як не… то сам потягнеш…

Схоже, Маззакінові вдалося намовити братчиків порятувати страдника, але за того наново взялася пропасниця, і він уже не міг ні подякувати, ані відправити рятівників за північним вітром. Та він і сам не знав, чого йому хотілося більше.

Проминуло кілька днів, і Асата на свій безмежний подив таки справді прийшов до тями. На його щастя, до сховку, влаштованого розбійниками, був лише день дороги від Ір-Оламу, бо інакше би його просто не довезли. У тім сховку і лишили вигнанця під наглядом старої та покор-ченої, наче суха смоква, бабці. Та обклала його рани таким густим і бридким мастилом, що аж різало очі, а пити давала гіркого трунку, від якого вернуло, як од блекоти. Але справа пішла на лад, і за тиждень, чи щось із тим, Асата вже мав удосталь сил, аби встати і, погойдуючись, вийти з халупки, аби усамітнитись там зі своїми потребами.

Це було, очевидячки, визнано за добрий знак, отож невдовзі нагодилися і розбійники на чолі зі страшнуватим на вид – кострубатий рубець через око – проводирем Барбою. Маззакін щиро тішився видужанню своєї знахідки, Барба ж зиркав з-під лоба, натякаючи, що слід подбати про власну безпеку, а ще ліпше – прилаштувати порятованого до якоїсь користі. Проводир боявся, що той, щойно набравшись сил, дасть драла, а чи й військо приведе до їхнього сховку, отож вигнанцеві було запропоновано присягтись найстрашнішою клятвою, що не покине ватаги. Асата заприсягся з легкою душею, хоча обіцяні кари – роздирання скаженими гемалями, приміром, здалися йому трохи кумедними. Що ж до користі, то Асата невдовзі придався-таки своїм рятівникам, порадивши зручне місце для засідки при дорозі, що нею їхатиме Ір-Оламський митар у супроводі царської варти – сам винен, зрештою, бо ж усім відомо, що порядний люд у митарі не йде.