Марина Соколян - Херем

– Я говорив правду раніше, – глянувши спідлоба, мовив Асата, – але ти не вірив. Чи гадаєш, що нинішня правда краща за колишню?

– А може, моя віра краща за колишню? – примружився Маззакін. – Давай розказуй. Бо, може, вже й не буде іншої нагоди.

Маззакін промовисто кивнув у бік провалля, за краєм якого виднілися численні цятки вогнів.

Асата знизав плечима.

– Мені – що? Правда голови не ломить… Тільки ж знудяться твої вояки.

– Нічого, завтра надолужимо, – похмуро напророчив Маззакін.

Вигнанець помовчав хвильку, помандрувавши поглядом понад чагарями. Не буде другої нагоди? Хотілося б сподіватися.

– Все почалося тоді, – стиха розпочав він, – коли мене продала в рабство власна родина. І мала на те, слід сказати, достатні підстави…

Ця оповідь не була схожою на інші, і справді – хтось зі слухачів заснув, заколисаний, але хтось дослухався пильніше, забутим чуттям вловивши гіркоту та жаль, невластиві байкам про богів та звитяжців. Таких, чуйних, було небагато, і насамкінець, слухали оповідача хіба кілька старших вояків та занурений в задуму Маззакін. Йому, власне, було про що поміркувати, бо його втішна віра в Набі-заступника зазнала збитку тієї ночі, і слід було якнайшвидше встановити нові дороговкази. Отож, заклопотаний своєю бідою, він не завважив дивної зміни у голосі Асати, коли той відказав щось у відповідь на питання одного з вояків.

– Що ж він собі думає, той Імрод? – поскаржився розбійник. – Такий лад в Землі встановив, що хоч тепер бери й тікай в Кіннахі…

Асата рвучко зітхнув, чомусь притуливши пучки пальців до скронь. А казав же – голови не ломить, всміхнувся Маззакін.

– Це не він… – відказав Асата. – Він хворий…

– Ти звідки знаєш? – здивувався Маззакін.

– Молебень… – ледь чутно прошепотів вигнанець. – Нічний молебень…

Його голос – ламкий, а в очах – раптовий ляк.

– Хворий! – паскудно реготнув старий розбійник, не розчувши, либонь, слів Асати. – От же ж, мабуть, дружина-кдеша заїздила!

Разом з цими словами Асата підхопився, мовби ним вистрілили. Паніка в його погляді змінилася мороком – чи люті, чи й цілковитого безумства. Далі зчинилося щось неймовірне, бо сумирний доти провідник та оповідач наскочив на невдатного жартівника, наче дикий звір, а що інші намагалися його спинити, то і їм дісталося від щедрот. Скрутили його усі скопом, та й то не зразу, а коли приклали лицем до землі, то нападник ніби нараз видихався, а насправді й геть зомлів.

Усе те відбулося в цілковитій мовчанці, хіба звуки ударів та збуреного дихання порушили бентежну тишу, але якийсь тихий відгомін дістався-таки табору попід горою – щось там підкинулось, заворушилося, хоча потикатися на узвишшя в темряві царські вояки, очевидячки, наміру не мали.

Першим, що побачив Асата, щойно прийшовши до тями, було усміхнене лице Маззакіна з підсвіченим місяцем підбитим оком.

– Ну ти й б'єшся! – заздрісно мовив він. – Ніби в школі Хубара вчився! Коли б не Барба з Яцком, які й направду звідти, то так усіх би й порішив… Добре, хоч за різака не взявся!

– Я зробив що? – у зневірі мовив Асата. – Битися поліз?

– Ага! – радісно кивнув Маззакін. – Коли Яцко за твою кдешу зле сказав, так зразу і підхопився! Хто ж знав, що вона тобі так запала!

Вигнанець зітхнув і підвівся, всідаючись на курній землі.

– Не в тому річ… А що в таборі, чули нас?

Маззакін враз спохмурнів.

– Та чули, здається. Тільки до ранку, мабуть, дертися сюди ніхто не буде.

Асата замовк на хвильку, роздумуючи.

– Поклич Барбу, – мовив він, – я знаю, що нам робити.

Проводир ватаги погодився вислухати Лсату, хоч і позирав тепер на нього з певною підозрою. А дізнавшись про його задум, довго ще сидів, хитаючи головою.

– Чекай… То ти хочеш взяти десяток наших і напасти на царських вояків? І що нам з того, окрім вічної слави?

– Військо однаково не випустить нас звідси, – заходився пояснювати Асата, – а так – вони будуть змушені розділитися, частина рвоне за нами, а решта, коли й лишиться, то не сподіватиметься наскоку. Ви зможете або, скориставшись галасом, тихо відійти за їхньою спиною, або напасти зненацька. Усе ліпше, аніж сидіти й чекати, поки військо видереться сюди по наші душі.

– А що з тим десятком, що поїде з тобою?

– Зараз ніч, і військо не знатиме, скільки нас. Я покажу нашим, де та як поодинці загубитися в скелях, коли будемо тікати.

Асата і правда міг це зробити, і Барба неодноразово ставав свідком подібних маневрів.