Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

Кожна блискавка раптово вихоплює з темряви дрібні краплі дощу. Хана шукає поглядом Караваджо, а бачить канюків, котрі шугають високо в небі.

Він уже пройшов половину шляху, аж раптом відчуває запах дощу, і той одразу ж крапотить на його шкіру. Краплі хльостають чоловіка, а його одяг значно важчає.

Хана складає простягнуті за вікно долоні човником і зачісує пасма дощу собі у волосся.

Вілла тоне в темряві. Серед глупої ночі залишилася ще одна жива свічечка — у коридорі біля кімнати англійського пацієнта.

Коли б він не розплющив очі зі сну, весь час бачить її древнє миготливе сяйво. Тепер у його світі немає звуків і навіть освітлення здається чоловікові непотрібною розкішшю. Вранці він скаже медсестрі, що йому не потрібні компаньйони під час сну, навіть такі, як світло.

Близько третьої години ночі пацієнт відчуває чиюсь присутність. На коротку мить йому здається, що постать — біля ніг його ліжка навпроти стіни, а може, просто зображена на ній. Намальоване гілля створює густий затінок, і навіть при світлі свічки неможливо нічого роздивитися. Він бурмоче щось, що мав би хотіти сказати, але струнка засмагла постать, котра, можливо, є просто нічною тінню, не рухається. Може, це просто тополя. Чоловік зі сливами. Фігурка плавця. Англійський пацієнт думає, що навряд чи виявиться таким щасливцем і зможе ще хоч раз поговорити із сапером.

У будь-якому разі, тієї ночі він вже не може заснути, а вартує, чи не підійде мовчазна постать ближче. Ігноруючи тацю зі знеболювальними пігулками, він не засне, аж поки світло не займеться на сході і запах свічкового диму не наповнить його кімнату та кімнату дівчини в цьому ж коридорі. Якщо постать повернеться, на її спині залишиться фарба з того місця, де вона притулялася до фресок з деревами. Коли свічка нарешті помре, він зможе це побачити. Чоловікова рука повільно тягнеться вбік, торкається книжки й повертається на груди. Все інше в кімнаті залишається нерухомим.

Де він сидить зараз, коли думає про неї? Минуло стільки років. Камінь історії ковзає поверхнею води, відбивається від неї, а вони встигли стати старшими ще до того, як цей камінь востаннє стрибнув і потонув.

Де він сидить у садку, роздумуючи, чи не зайти б йому до будинку та не написати листа або ж піти одного дня на телефонну станцію, заповнити бланк і спробувати знайти її в іншій країні? Цей сад, цей квадратний шматочок сухої вистриженої трави нагадує йому про ті місяці, котрі він провів із Ханою, Караваджо й англійським пацієнтом північніше від Флоренції на віллі Сан-Джироламо. Він став лікарем, має двох дітей і веселу дружину. Постійно справи в місті. О шостій знімає білий халат. Під ним чоловік носить темні штани та сорочку з коротким рукавом. Він зачиняє клініку, де стоси паперів вагою наче кілька дітей притиснуті чимось важким — камінням, чорнильницями, потягом, яким уже не грається його син, — аби їх не роздмухував вентилятор. Він сідає на велосипед і крутить педалі додому, лише чотири милі, минаючи bazaar . Якщо випадає можливість, скеровує велосипед до затінкового боку вулиці. Вже досяг того віку, коли раптом зрозумів, що сонце Індії виснажує.

Чоловік прослизає між липами до каналу й зупиняється біля маленького житлового райончика, знімає зі штанів велосипедні кліпси й несе велосипед сходами в садок, випещений дружиною.

Щось цього вечора підіймає камінь над водою і дозволяє йому падати назад до гірського італійського містечка. Можливо, це хімічний опік на руці дівчинки, яку він сьогодні приймав. Або кам’яні сходи, вздовж яких буйно повилазили коричневі бур’яни.

Це сталося дорогою на роботу. Він ніс велосипед нагору й зупинився посеред сходів перед тим, як згадати. Просто пам’ять відклала спогади, коли він взявся до роботи, на сім годин суцільного спілкування з пацієнтами й управління клінікою. Чи все-таки це був опік на руці дівчинки? Він сидить у садку. Чоловік бачить Хану в іншій країні, її волосся вже відросло. А чим займається вона? Він завжди бачить її — обличчя й тіло, — але не знає, яку вона обрала професію, в яких умовах живе, хоча й може спостерігати, як вона реагує на людей, котрі її оточують, дітей, до яких вона нахиляється, білі дверцята холодильника позаду неї та безшумні трамваї за вікнами. Він якимось чином отримав той невеличкий подарунок — вона і лише вона з’являється перед ним, наче на кіноплівці з вимкненим звуком. Він не може визначити, до якого товариства належить дівчина, про що говорить, — бачить тільки її образ і довге волосся, котре час од часу падає на обличчя.