Антология - Україна-Європа

Однак він їхав сам. Без слуг.

Поки він скакав по центру, серцю Волинського князівства, це було ще так-сяк, бо розбійники, які живуть у печерах, насправді зустрічалися вкрай рідко. У переважній більшості випадків той, хто шукав базу розбійників, знаходив замок феодала.

Однак у князя Любарта з такими розумниками розмова була коротка – на відміну від мотузки. Тому центр князівства був більш-менш безпечним.

Проте вершник наближався до кордону земель, які знаходилися під прямою владою татар.

А тут були можливі всілякі сюрпризи.

Жити з одного боку кордону, а грабувати на іншому – дуже зручно.

Вершник час від часу підіймав до неба своє непримітне обличчя – сковзнеш поглядом – і зачепитися нема за що, молився та їхав далі.

Бояри просто внесли князя Семена на стіну. Головні сили ляхів отаборювалися з напільного боку фортеці, на правий беріг Бельші [16] Тодішня назва р. Солокії. та лівий беріг Речиці послали лише по корогви, які не совалися на кригу – розуміють, що порубана.

– Гадаю, ще дві-три корогви вони послали на схід та південь. Прикритися.

Почувши слова воєводи, який підійшов нечутно, неначе дух, князь обернувся та мало не заволав – біль з рани пішов по усьому тілу, неначе туди знову врізався меч.

Дрозд, якому було менше, ніж тридцять, – після одинадцяти років жорстокої війни та страшної пошесті, яку там, далі на захід, назвали «чорною смертю», молодий воєвода не був дивиною – жодним порухом жодного м'язу не дав зрозуміти, що побачив князеву слабкість – і князь був йому вдячний за це.

– Їжі вистачить місяців на три.

– Н… не будуть вони змором брати… – затинаючись, відповів Семен Наримунтович. – На стіни полізуть.

Дрозд кивнув, ще не знаючи, що частково він помиляється. Щонайбільше за півтора місяці потає сніг з кригою – і все довкола вкриє вода.

– Щось в них обозу майже немає…

– Повідставав. Коней вони не жаліли.

– А це ще що? З ними що, татари?

Дійсно, до табору підходила корогва, озброєна по-татарському. Татарською була й посадка вершників у сідлі.

– А це, – кривлячись від болю, прошептав князь, – влахи. Передовий полк Людовика.

Семен Наримунтович помилявся. Корогва, яку виставило васальне щодо Угорщини воєводство Марамурешті, отримала наказ не робити гаку, йдучи на збірний пункт, а зразу прямувати на з'єднання з поляками. В польському війську були ще дві угорські, точніше – наймані французька та боснійська корогви, які король Угорщини після минулорічного походу залишив на постій в завойованій Галичині.

Дрозд знав, що Людовикові служать чимало влахів, але на полі бою не зустрічався з ними. Тобто, може, у великих боях зустрічався, та не звернув уваги, бо у великих боях досі командував лише невеликим загоном.

На штурм їх навряд чи пошлють, а от засипати стіни стрілами… Через голови штурмуючих – це вони можуть. Щоправда, ми їм також дещо приготували.

– Підготувалися добряче та все розрахували… Ще хоча б тиждень, а краще два…

Князь кивнув. Він – один з небагатьох – розумів, навіщо Дрозду потрібно тягнути час.

– Перемовини почнемо, або якщо вони самі надішлють герольда, або коли надійде Людовик.

Воєвода теж був такої ж думки. Зробити інакше – показати, що ми боїмось. Ніде правди діти, таки страшно, бо лише дурень не боїться такої сили, проте показувати цього не слід.

– Розпочне їх пан [17] Як показують останні дослідження, термін «пан» почав вживатися вже в Галицько-Волинський державі як титул особливо знатного боярина. На європейські мови він перекладався словом «барон». Володимир Мстиславович. Хай скаже, що я кохаю Людовика з Казимиром, як небіж свого вуйка.

Дрозд зрозумів. Великий князь та король [18] Королівський титул Любарта був визнаний візантійським імператором. Любарт Гедимінович вимагав, аби королі Заходу називали його братом. Тобто визнали рівним. Тому зі свого боку удільний князь Семен, який, до речі, таки доводився Любартові небожем, міг заявити таке. Ясно, що в документі, писаному на папері, королі ніколи такого не визнають. Проте – оскільки це початок переговорів – як перший запит таке титулування не викликає подиву.

– І що наступного дня я сам прибуду до них, аби обговорити умови цього кохання.

– Сам?! – Не стримавшись, несамовито заволав Дрозд. – Мало було… – й осікся, зрозумівши, що на хвильку забувся – перед ним князь. Хай реальну владу мав він, воєвода та слуга Любартів, але ця ззовні непоказна, жахливо скалічена, тиха та богобоязлива людина була КНЯЗЕМ.