Антология - Україна-Європа

Пастка. Як він і передбачав, пастка. А заручники в його таборі не допоможуть. Люб'язні господарі послали таких, яких їм не шкода…

Кейстут Гедимінович, не звертаючи уваги на відчай, написаний на Семеновому обличчі (погано володіє собою, не личить це князеві!), поговорив ще про одне, про друге… а потім проявив бажання виспатися перед дорогою.

… Перед входом до намету, як і раніше, стояли литвини (роззброїти їх – означало визнати, що Кейстута взято в полон), та в десяти кроках від входу палало вогнище, біля якого влаштувалося кілька воїнів. Інше таке ж вогнище примостилося позаду намету.

Семен повернувся до дяді, з написаним на обличчі наміром вилаятися і… затнувся, бо Кейстутове обличчя просто волало – «мовчи!».

Вони мовчали три доби. Тобто, ясна річ, говорили про те, про се, але, навіть коли були сам на сам, нічого важливого не торкалися.

Об'єднане вороже військо рухалося повільно, на привалах багато хто пиячив.

– А чи не зіграти нам в шахи, а, брате? – ці Кейстутові слова пролунали третього вечора… І Семен відчув, що це не просто пропозиція пограти.

Щось готувалося, щось повисло в повітрі. Час тягнувся нестерпно до фізичного болю.

Пісні та галас у таборі потроху меншали – хміль брав своє, п'яні позасинали. Проте угорці (чи це поляки?) біля вогнищ були тверезі. Одне вогнище навпроти входу, друге позаду – щоб не висковзнули, тканину порізавши. Несподівано вуйко підвівся, підійшов до входу, рукою підманив Семена.

До воїнів біля переднього вогнища додався ще один, чомусь з патерицею з набалдашником з бурштину, і Семен розпізнав патерицю раніше, аніж людину. Як він тут опинився, вайділа, [28] Вайділа – мандрівний жрець та співак. Ліздейкін учень, та ще з патерицею вчителя?!

Семен побачив, як ворожі погляди схрестилися на посохові верховного мага.

Несподівано Кейстут підхопив Семена під руки та потяг за собою. Жоден з тих, хто сидів біля вогнища, не лише нічого не сказав, але й не поворухнувся. Вони були наче сонні, тільки й того, що дивилися, вирячивши очі, на патерицю. Потім заспівали хриплими голосами, продовжуючи дивитися на бурштиновий набалдашник…

«Зачаровані!» – слова «гіпноз» князь, звісно, ніколи не чув.

У наметі хтось заговорив Кейстутовим голосом. А, це для того, аби вартові біля іншого вогнища, які зараз не бачать нас, нічого не запідозрили…

З темряви вийшла ще одна людина, обличчя не розбереш під каптуром.

Двоє напідпитку, ведуть третього, який впився до нестями. Дуже правдоподібно, та душу Семенову пронизував жах. Так само, як тіло пронизував біль. Ось цей зрозуміє, що вони втікають. Або цей… Ні… Пронесло… А ось ці точно зрозуміють. Варта… Варта спить??!! Боже, порятуй, одарую церкву Твою, порятуй!

Вони вже у чагарнику. І раптом зупинилися.

З усіх боків підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло – свої.

– А ти молодця, небоже! – гучно (Гучно!) – прогудів Кейстут. – Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо…

– Дам, дам! – теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому не було тут. – А тепер – як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд з князями протрубив у ріг, та уся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах. [29] Описані події – єдиний випадок за все Кейстутове життя, коли він порушив лицарське слово, проте жоден з противників трокайського князя не ставив йому це на карб. Вочевидь, «поїздка до Буди» була замаскованою формою арешту під час переговорів, і всі розуміли, що іншого засобу порятуватися в Кейстута не було.

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився і мало не впав.

Слуги підхопили і понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою…

Вранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя Мазовецького.

– Я… тобі… більше скажу, – продовжив Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова. – Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся – та зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута та Ольгерда) взяти одного заручника, то це повинен бути не менше, аніж небіж Людовика… На що король не піде. Якщо ж брати людей нижчого рангу, то їх повинно бути дуже багато – інакше безчестя буде Семенові Наримунтовичу, і брату його можуть нагадати – «за брата твого дали лише трьох панів», і Любартові неприємно.