Антология - Україна-Європа

Сьогодні мав відбутися концерт неперевершеного скрипаля з Будапешту Ласло Перчені, але перед тим планувався виступ хору ветеранів імператорської армії. Було чути, як хор за стіною розспівується, комбінуючи голосні звуки з кожним приголосним:

– Ма-ме-мі-мо-му-у-у-у-у-у!.. За-зе-зі-зо-зу-у-у-у-у-у!..

Після свого виступу ветерани мали намір закликати громадськість жертвувати більше коштів на їхню спілку.

Анна, врешті, випадково глянула на Вістовича. А можливо, просто оглянула все, що тільки можна було.

– Як твоя робота в поліції? – запитала вона.

Комісар задумався. Тільки тепер йому спало на думку, що зараз вони з Анною в однаковому становищі. Її не потребують в театрі, а його відсторонили від роботи на Академічній. Контрабандист Гаусман, якому Вістович прищемив пальці в дверях, щоб витягнути потрібну інформацію, подав на нього до суду. Справу вже б закрили, покаравши комісара доганою і рекомендаціями згори надалі використовувати інші методи розслідування, але втрутилася контррозвідка. Такого знущання над своїм агентом вони пробачити йому не могли. Не рятувала навіть особиста протекція Вільгельма Шехтеля, який нещодавно став директором львівської поліції, і те, що Вістович таки спіймав убивцю.

Комісар знизав плечима, і схоже Анну така відповідь влаштувала. Хор за стіною припинив розспівуватися, урочисто завершивши свої вокальні вправи протяжним «та-те-ті-то-ту-у-у-у…» Пролунав другий дзвінок, і присутні у фойє вирішили приєднатися до тих, хто вже зайняв свої місця в залі.

Хор ветеранів імператорської армії урочисто відкрив музичний вечір, вийшовши на сцену під бадьорі аплодисменти львівської публіки. Хористи були вбрані у мундири і виблискували начищеними чобітьми та нагородами на грудях. Більшість із них були вже в старечому віці, проте намагалися триматися по-солдатському струнко. Трохи поплутавшись, цей хор дідуганів вишикувався у два ряди. Для другого ряду на сцені було завчасно приготовано лавку, щоб він височів над першим. Лавка, однак, виявилась закороткою, і два крайні ветерани зуміли поставити на ній лише по одній нозі. В цей час інша нога вільно звисала, порушуючи баланс немолодого тіла. Стояти на одній нозі було важко, і хористи час від часу ставили вільну ногу на сцену, а потім знову вистрибували на лавку, намагаючись там прилаштуватись. При цьому кожен благав свого сусіда хоч трохи посунутись, але сусід тільки широким жестом показував, що посунутися йому нікуди.

Між тим диригент, не помітивши поневірянь двох підопічних, розпочав імпрезу. Два крайні баси так і не долучилися до виконання урочистої «Wiener Soldaten», зате неабияк потішили публіку, яка з останніх сил стримувалась, щоб не нагородити хор ветеранів гучним реготом. Під час наступної композиції баси вхопилися за плече сусіда, ледь не стягши і того донизу, аж він сам мусив ухопитися за мундир наступного хориста. Той за іншого, і так в другому ряді ветерани міцно сплелися руками, небезпечно хитаючись на лавці то вліво, то вправо. Зате двоє крайніх більше не почувались ображеними.

Спостерігаючи таке братнє єднання, диригент, замість диригувати, вхопився за голову, і хор без нього дотягнув «Hallelujah». Після цього за справу взявся передній ряд, підставляючи товаришам плечі, голови і шиї для опори. Хор тепер став зовсім сплутаний і скарлючений, але більше не розхитувався, а тому диригент наважився на третю композицію. Після неї він першим утік зі сцени, а дідугани несподівано злагоджено вишикувались у стрій і дружньо закликали присутніх жертвувати гроші на ветеранську справу. Публіка вибухнула оваціями, і хористи, почуваючись цілковито щасливими, так само строєм вийшли за куліси.

Після них на сцену вийшов Ласло Перчені в супроводі піаністки, що мала акомпанувати його скрипці. Анна зітхнула з полегшенням і піднесла до очей свій крихітний театральний бінокль. Доки скрипаль та піаністка посміхались публіці, за їхніми спинами швидко винесли лавку, яка залишилася після хору. Тепер сцена повністю була готова до основної події вечора.

Вістович ще раз поглянув на свою дружину. Анна не відривала від очей бінокля і, здавалась, повністю заглибилась у перші акорди «Чардашу» Монті. Комісару не залишалося нічого іншого, як самому вдати з себе уважного слухача. Вістович любив музику, але зараз вона його навіть дратувала. Відчувалось, як поволі спливає вечір, а нічого важливого так і не було сказано. Залишалося тільки втішати себе думкою, що присутність Анни поруч з ним також означає немало. Можливо, бодай на прощання вона подарує йому якусь надію. Хоч потайки він сподівався, що не буде ніякого прощання сьогодні.