Антология - Україна-Європа

Між тим Перчені з особливим натхненням розпочав грати «Чакону». Вістович перестав нарешті крадькома спостерігати за дружиною і перевів погляд на сцену. І композиція, і виконання були направду чудовими, то ж комісар на хвилину забув про свої гризоти. Згодом йому захотілося заплющити очі. Здавалось, так буде краще чути музику.

Несподівано концерт обірвався. Десь у глибині залу пролунав різкий постріл, і перелякані слухачі схопилися з місць. Кожен намагався розгледіти того, хто стріляв, але марно. В залі досі було темно, а освітлювалась тільки сцена. Проте, перш ніж будь-хто встиг прийти до тями, постріл повторився. Цього разу з іншого боку. Здавалося, з перших рядів. Публіка розвернулася туди, але знову не було видно того, хто стріляв. На сцені лишалися закам'яніла від страху піаністка і скрипаль, що інстинктивно притискав до себе свій інструмент. Над головами присутніх почувся пронизливий жіночий крик. Публіка звела очі догори, побачивши, як тіло чоловіка, перехилившись через край лоджії, полетіло донизу. Ті, хто знаходився під лоджією, сполохано розступились, звільняючи йому місце для падіння. Щойно тіло гучно приземлилося, частина присутніх перелякано кинулась до виходу.

Вістович уперше за багато років обійняв дружину, але тільки для того, щоб захистити її від натовпу, що міг за іграшки збити з ніг. Він притиснув Анну до стіни, очікуючи, доки припиняться штурхани в спину, і відчув, як вона тремтить від страху. Комісару навіть був приємний цей страх, який не дозволяв Анні розірвати обійми і відштовхнути його від себе.

Нарешті всі налякані вийшли, і комісар зміг підійти до тіла. Довкола нього вже зібралося з десяток чоловіків, які жваво обговорювали подію. Найперше, вимагали один від одного покликати поліцію, і при тому ніхто не рухався з місця. Врешті, один з них відділився від гурту і рушив до виходу.

– Розійдіться, панове, – наказав комісар, і ті слухняно зробили кілька кроків назад.

Чоловік лежав обличчям донизу. Вістович найперше торкнувся його зап'ястя, щоб перевірити пульс.

– Марно, – промовив хтось, – куля пробила голову. Він помер швидше, ніж упав.

Комісар звів погляд на того, хто говорив, і побачив перед собою високого чоловіка, що спостерігав за ним крізь блискучий лорнет.

– Ви лікар? – запитав у нього Вістович.

– Певною мірою, – відповів той, – а ви поліцейський?

– Певною мірою…

Між тим до зали справді увірвались двоє постових, наробивши стільки галасу, мовби їх було зо два десятки.

– А от і ваші, – посміхнувся чоловік з лорнетом, – стримайте їх, щоб вони випадково не затоптали цього сердегу. У нього й так препаскудний видався нині вечір…

Вістович, ніяк не зреагувавши на цей чорний жарт, випростався, щоб зустріти поліцейських.

– Пане комісаре! – в один голос вигукнули ті, виструнчившись біля нього.

Той важко зітхнув і роззирнувся довкола себе. Було два постріли, один з глибини залу, інший з перших рядів. Тим, хто стріляв, неважко було загубитися в натовпі і вийти разом з усіма з залу, а потім і з філармонії. Лишалась надія на глядачів, в яких були перші та останні місця. Мусив же хтось із них побачити людей зі зброєю. Правда, цих імовірних свідків також тепер не знайдеш. Хіба що вони самі звернуться до поліції.

– Викличте сюди когось з Академічної, – наказав поліцейським Вістович.

Комісар відчував навіть полегшення від того, що цим буде займатись зараз хтось інший.

Один з постових кинувся виконувати його наказ. Нарешті увімкнули світло в залі. Чоловік з лорнетом кудись пропав. Залишилось тільки декілька зацікавлених осіб і його дружина, що трималась на віддалі. Вона благально дивилась на нього, прагнучи якомога швидше залишити цю проклятущу залу. На сцені також зібралося декілька чоловік, очевидно це були працівники філармонії.

Вістович наблизився до Анни і якось по-дурному їй усміхнувся.

– Я хочу звідси піти, – нервово промовила жінка, – негайно.

Комісар підкликав постового.

– Знайди пані фіакр і простеж, щоб вона сіла, – наказав йому Вістович.

– Слухаюсь, – коротко відповів той і подав Анні руку.

Провівши їх поглядом, комісар заявив гучним голосом:

– Усіх інших також прошу вийти. Тут провадиться слідство!

Залишившись з убитим наодинці, Вістович найперше ретельно оглянув підлогу вздовж першого ряду. Потім вздовж другого і третього. Нічого не знайшовши, він сердито вилаявся і кілька хвилин мусив нерухомо постояти, щоб від голови відхлинула кров. Після цього він оглянув убитого і зробив декілька нотаток у блокноті. Тим часом повернувся постовий, що проводжав його дружину.