Антология - Україна-Європа

– І все? – запитав той, і собі заспокоївшись.

Комісар зрозумів, що іншої подібної можливості поторгува-тись за своє майбутнє в нього може не трапитись.

– Ми підтримаємо вашу подальшу кар'єру, – відповів Редль, – також можете розраховувати на підтримку Evidenzburo.

– Мені потрібні письмові гарантії, – мовив комісар.

– Сьогодні Вільгельм Шехтель отримає телеграму від міністерства поліції з пропозицією розглянути вашу кандидатуру на посаду заступника директора, – відповів Редль, – це, як на мене, найкраще свідчення серйозності наших намірів щодо вас.

Полковник вилив рештки прохолодної кави собі в філіжанку.

– По щирості, комісаре, у вас невеликий вибір, – зауважив він, – не забувайте, що слідство у вашій справі наразі триває. І тільки ми можемо його зупинити.

– Тоді вам не потрібна моя відповідь, – сказав Вістович і, не втримавшись, потягнувся за випічкою. Голод ставав нестерпним.

– Можливо й так, – погодився Редль, – а тепер я скажу найголовніше… Бартоломей Раковський мав бездоганну репутацію. І такою ж вона мусить залишитись після цього розслідування. Пан зрозумів мене, Вістовичу?

– Зрозумів, – понуро відповів той.

– Чудово, – полковник загасив цигарку і підвівся з-за секретеру, – гадаю, до вечора вас буде відновлено на посаді. За справу краще беріться негайно.

Він застебнув плащ і після цього додав, простягнувши комісару візитку:

– Звертайтесь, якщо буде потрібна моя допомога. Але тільки в крайньому випадку. Успіху, пане Вістовичу.

З цими словами Редль вийшов. Почекавши трохи, комісар підійшов до вікна і побачив, як той виходить з його будинку. Роззирнувшись довкола, полковник подався вздовж вулиці, а потім пропав з виду.

До його кімнати повернулась Бейла. Жінка також була одягнута для виходу.

– Ти не залишишся? – запитав комісар.

– Ні, – відповіла вона, – я хвилювалась за тебе, втім тепер бачу, що все гаразд.

Вістович спробував легенько взяти її за лікоть, але вона не дозволила.

– Адаме, – тихо промовила Бейла, – ти знаєш, я ніколи і нічого не вимагала від тебе. Але не хочу бути потрібною лише тоді, коли тобі не щастить з дружиною.

Вістович спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

© Б. Коломійчук, 2014

20 декабря 2007 года, около полуночи, лес возле деревни Аникщяй перестал шуметь, затих и прислушался. Над кронами высоких сосен на единственном в этом лесу холме мигал красный огонек маяка. Таким же красным миганием сверху, из-под насупленного декабрьского неба, ему отвечал летящий самолет. Чужой самолет, который не с этой земли взлетел и не на эту землю опустится.

Земля, на которой рос этот лес, была не настолько мала, чтобы не нашлось места для посадки или взлета самолета. Но страна эта была не настолько велика, чтобы загрузить собственными жителями свои же самолеты. Было время, были жители, которые хотели летать, были самолеты, которые отвезли этих жителей в разные страны. Остались те, кто летать не любил. И почти отказалась страна от самолетов. Зачем они, если есть море, есть лодки и корабли, есть все, чтобы чувствовать себя свободным и из-за этого чувства отказаться от спешки. Свободные люди никуда не спешат.

А 20-го декабря без четверти полночь к шлагбауму возле села Шештекай, что затерялось где-то между Кальварией и Лаждияем на самом краю этой земли, двести километров от Аникчайского леса, подошел старик. Подошел бодрой, но чуть странноватой походкой, то ли пытаясь скрыть от посторонних наблюдателей свою хромоту, то ли по другой причине. Подошел и остановился шагах в пяти, прямо на дороге, которую этот шлагбаум перегораживал.

В домике, покрашенном в зеленый цвет, что стоял слева от дороги, горело два окна. Домашний, слегка приглушенный свет от окон падал на заснеженную дорогу. И даже полосатый шлагбаум поблескивал, ловя на себе рикошет оконного света, ударявшегося сначала о снег, а затем разбрасывавшего свои желтые брызги по ближайшим к окнам окрестностям.

Дверь домика скрипнула. Вышел на деревянный порог пограничник без шинели. Задрал голову вверх, посмотрел на лампочку, бессловесно висевшую под козырьком. Потянулся к ней двумя руками. «Видать, замерзла!» – подумал. И, схватившись левой рукой за патрон, а правой – за нее, покрутил ее туда-сюда. И вспыхнула лампочка, разбуженная руками пограничника. А тот, опустив руки, улыбнулся, вдохнул морозный воздух и выдохнул его паром. С полминуты он старательно делал вид, что не замечает старика, которого внезапный свет загоревшейся лампочки заставил прижмурить глаза и оглянуться. Но потом пограничнику стало не удобно, и он обратил на постороннего свой взгляд, и кивнул. Старик, прижмуренным взглядом наблюдавший за пограничником, кивнул в ответ и, достав из кармана короткого серого пальто с поднятым воротником старомодные карманные часы, открыл крышку циферблата. Без восьми полночь.