Антология - Україна-Європа

– Усе зроблено, пане комісаре, – доповів той.

– Чудово. А тепер стій тут, щоб ніяка франца не порухала тіло, – знову наказав комісар і подався до виходу.

У гардеробі він забрав свій плащ та капелюх. Тицьнувши крону гардеробнику, що мусив чекати його одного, Вістович вийшов на вулицю. Тут він зупинився і запалив цигарку. Всередині клекотіли лють і відчай. Комісар сподівався, що до Різдва Анна повернеться до нього. І хоч в обох зараз не найкращі часи, та йому вірилось, що їхнє подружнє життя могло б розпочатися знов. Проте сьогоднішній вечір поховав усі надії. До Різдва залишався тиждень, і, схоже, на Вігілію Вістович вкотре буде сам… Хіба що станеться Різдвяне диво чи втрутяться святі.

Замість святих на освітленій частині вулиці з'явилися дві знайомі постаті. Вони поспіхом наближались до нього, і нижча на зріст постать промовляла щось на кшталт «Як же мене заграла ця служба…» Це був Фельнер, поліційний лікар, а поруч з ним – ад'юнкт Самковський. За цими двома поспішав постовий, якого комісар відправив за ними.

– Вістовичу, – Фельнер невідомо чому зрадів, – а пан, значить, кохається в музиці?

Підійшовши ближче, він потиснув комісарові руку. Те саме зробив Самковський. Вістович запалив другу цигарку.

– До сраки мені вже музика, – коротко відповів комісар.

І в цю фразу вмістилися всі його сьогоднішні розчарування. Двоє прибулих реготнули і попросили розповісти про те, що сталося. Вістович, врешті, мусив зайти з ними всередину, щоб доповнити розповідь фактами.

– А де були ви? – запитав Самковський, приглядаючись до тіла вбитого. Той, очікувано, залишався на тому ж місці.

– Посередині, – комісар вказав на свій десятий ряд.

– Отже ви також нічого не помітили?

– Ні.

– Куля потрапила точнісінько в маківку, – озвався Фельнер, – це ж треба, ще такого не бачив.

– Все просто, – пояснив Вістович, – перший постріл пролунав у глибині залу. Всі повернулись туди. З балкону було видно погано, тому він перехилився через край, щоб і собі спробувати роздивитись, хто стріляв. В цей час убивця з перших рядів поцілив йому просто в центр голови.

– Цікаво, куди був спрямований той перший постріл? – задумливо сказав Самковський.

Вістович подумав, що це його перше самостійне розслідування і практиканту дуже не хочеться, щоб хтось втручався. Навіть якщо це Вістович, якого зараз офіційно відсторонено від будь-яких справ у поліції. Та все ж комісар не стримався.

– Як на мене, перший раз стріляли тільки для того, щоб відволікти увагу, – сказав він, – усі, хай на кілька секунд, але відвернулися в потрібний бік. Професійному вбивці, який був у першому ряді, вистачило цього часу, щоб вихопити зброю, вбити жертву і так само непомітно сховати зброю назад, а потім загубитися в натовпі.

Обличчя Самковського геть скисло. «Аякже, – подумав комісар, – ти от-от би здогадався сам».

– Я шукав гільзу на підлозі, – вголос додав Вістович, – щоб хоч приблизно знати, де стояв убивця, але не знайшов. Можливо, панові пощастить більше, Самковський. На все добре!

Комісар подався до виходу.

– Auf Wiedersehen, – звично відповів Фельнер, не відриваючись від роботи.

– Auf Wiedersehen, – мимовільно повторив практикант.

«Йому пощастить, якщо до поліції звернуться свідки, – подумав комісар, знову опинившись на вулиці, – в іншому разі цю справу одразу можна передавати в архів. Шансів розкрити вбивство в Самковського не буде».

Того вечора Вістович не знайшов нічого кращого, як нахлятися в кав'ярні Шнайдера і напівпритомним дістатись додому. Ранок зустрів його жахливим кацом, від якого знову рятувала тільки пляшка «Baczewski». Третього дня, крізь п'яний сон, він почув запах кави. Сяк-так розплющивши очі, комісар побачив над собою тендітну постать Бейли. Вона схилилась над ним, вочевидь намагаючись помітити на його обличчі ознаки свідомості.

Бейла, знову Бейла!.. Цього разу вона тут, щоб засвідчити його поразку. Як же вона потрібна йому, і як, чорт забирай, боляче на неї зараз дивитися!.. Вістович знову заплющив очі.

– Адасю, – тихо промовила вона, – чуєш мене?

Йому захотілося набрати в легені повітря і глибоко зітхнути, але він стримався, боячись, що Бейла знепритомніє. Натомість комісар вже впевненіше розплющив очі і поглянув на неї. Жінка виглядала стомленою, але її привабливість нікуди не поділася. Він так само хотів її, незважаючи на свій жалюгідний стан.

Комісар з подивом помітив, що на ньому той самий плащ, що й три дні тому, і тільки черевики стояли біля ліжка. Очевидно, Бейла їх зняла. Далі Вістович сперся на лікоть, аби переконатись, що він у своєму помешканні. Помешкання, на щастя, було справді його.