Антология - Україна-Європа

Король Казимир недаремно виступив у поход у місяці лютому, що, як відомо, на те й лютий, аби скувати все кригою.

Він вів своє військо навпростець, через болота, ігноруючи небезпеку того, що навіть узимку хтось може провалитися, бо є місця, які ніколи не замерзають. Він теж розуміє, що виграш у часі – важливіший.

…Приблизно через годину чолов'яга зрозумів, що його наздоганяють.

Хтось з бічної охорони поляків побачив сліди й послав погоню.

На щастя, от він вже поряд, острів – і чоловік сховався між кам'яними брилами.

Вороги наближалися. Всього троє. Або цілих троє. Чоловік зняв пас, намотаний навколо тулуба, який виявився пращею, одяг один кінець на середній палець правиці. Ех, як шкода вірного луку!

Хоча при такому морозі він міг би і підвести. Чоловік подався трохи вбік, поклав булаву з довжелезним руків'ям – якби він знав метричну систему, то сказав би – майже півтора метри, [14] Такі булави – китайський винахід – були розповсюджені в багатьох кочових народів, в тому числі в половців, які прийшли до причорноморських степів з теренів сучасної Монголії. Поширені вони були й в Улусі Джучі, який в нас називають Золотою Ордою – хоча він ніколи так не називався. ближче до себе поклав сулицю – короткий спис, вийняв з-за пазухи неодноразово випробуваний ним камінь та узяв його в зуби.

Трійка складалася з пана, вочевидь, бідного, бо поласився на одного полоненого, та слуги комонного і ще один слуга йшов, як і переслідуваний, на лижах.

Завбачивши острів, вони зупинилися, потім слуга комонний спішився, зняв з сідла кушу, [15] Арбалет. зігнувся, зачепив тятиву гаком на поясі, зарядив і пішов разом з лижником. «Погана куша» – майнула думка у переслідуваного. Добру можна було носити заряджену. Піший слуга виставив попереду себе довгий спис. Вони бачили місце, де чолов'яга спробував вбити зайця та промахнувся, й знали, що він озброєний пращею. Проте куша била точніше.

Слуги підійшли впритул до острова, і раптом переслідуваний підскочив збоку, з-за такого каменю, де, здавалося, людина ніяк не сховається, до того ж – спиною до сонця, й метнув сулицю. Проте цей перший удар, на який покладалося стільки надії, вдався лише наполовину: арбалетник не встояв на ногах, і стріла його куші пішла невідомо куди.

Проте пробити панцир, що все-таки був у ляха під кожухом, з відстані більш як двадцять кроків не вдалося. Ворог підхопився на ноги, вихоплюючи сокиру.

Пан, що залишився позаду, почав намотувати на руку аркан, й тим дав русичеві шанс переломити ситуацію. Він схопив правицею другий кінець пращі, вклав у середину камінь, що доти тримав у зубах, і метнув, не крутячи над головою, а одним замахом, з-за спини. Цей засіб метання був найгіршим у розумінні далекобійності, але на малих відстанях – найточнішим. Арбалетник впав з розтрощеним черепом (шолому в нього все-таки не було), і піший слуга, який не мав великого бойового досвіду, зупинився.

Русич скористався з паузи для того, аби вкласти у пращу новий камінь.

Це означало, що пану – попри його шолом з підшоломником – небезпечно наближатися на кидок аркану.

Ляський лицар гукнув щось, що могло бути лише наказом напасти, прийнявши камінь на себе. Хоча русич володів польською, але зараз кров так стукала в скронях, що він нічого не розібрав. Слуга, прикриваючись саморобним щитом, рушив вперед, а в русича майнула думка, що пан таки бідний – попре все, намагається взяти його живим, і як добре, що він стоїть спиною до сонця – поляки не бачать, що він уже сивий та зморщений, що за нього дорого не дадуть.

Несподівано з-за спини русича прилетів ще один камінь. Точніше, глиняна куля. Її було послано з чималої відстані і впала вона десь за крок до слуги, але майже відразу в щит слуги увіткнулася стріла. На допомогу підійшло не менше, як двоє.

Слуга порачкував, лицар щось гукнув, слуга скочив на коня вбитого, та вони втекли, покинувши тіло свого загиблого. І його зброю.

Вершник, який рухався з Луцьку на південь, справляв суперечливе враження.

З одного боку, він їхав удвуконь – тобто не міг бути бідним. З цією думкою погодився б справний кавалерист, якби він придивився б до його коней (на першій погляд, непоказні, але дуже витривалі, що має більше значення, аніж прудкість), одягу (під кожухом – панцир, виготовлений з провареної в олії та пресованої під великою вагою шкіри) та зброї (шабля була незугарна, перекута з меча, проте… незугарна лише ззовні).