Антология - Україна-Європа

«Добридень, ласкаві пані».

Переможені її безсоромною сміливістю панна Ганя і пані Аделя – спіснілі й безборонні – відказали обидві в один голос:

«Дай вам, Боже, щастя…»

Й коли радник із Сальомеєю зникли за поворотом вулиці Скупневича, теж в один голос прошипіли:

«Відьма… Справдешня відьма! А яка безлична…»

…Згадка про пань з Каштанового провулка згасла, й у душі пана Корнеля залишилося відчуття, схоже на жаль за характерним колоритом, якого додавали Торговицькому кварталові ці дві старої дати й не позбавлені гумору пліткарки – то вихоплювалася з базару крихта властивого життя Міста. Та вже не видно їх ранніми ранками посередині вулички, не чутно їх перемовин, й життя кварталу гейби спісніло…

У непроглядну самотину пана радника припливали, немов дитячі паперові човники по ріці, фрагменти згадок: одні будили в ньому тугу чи то радість, а інші пропливали мимо, зникаючи в непам'яті.

Й з'явився на мить перед його очима суворий презес Міського суду пан Маціборський, якого зовсім не цікавило приватне життя судового службовця Корнеля Геродота, популярного адвоката, який іноді безкоштовно захищав скривдженого селянина, котрому хтось там переорав межу або позбавив спадку, – бо що може мене обходити, якої віри ваша дружина, адже українці не бойкотують видавця Якова Оренштайна через те, що він єврей, друкують у нього й купують просвітянські книги, ще й називають патріотом, і я не розумію, чому відвернулися від вас ваші родаки, коли побачили поруч з вами красуню іншої віри… А ще найзатятіші українські патріоти охоче фотографуються в жида Кіблєра й годинами простоюють перед вітриною його салону, намагаючись впізнати знайоме обличчя і своє насамперед.

Та найстрашнішу згадку, від якої спинялося серце, пан Геродот відганяв від себе всіма силами, й тому кожної неділі виходив на місток біля Крупникового млина, щоб на місце чорної згадки прилітала інша, світла – про перше побачення з коханою: ось вибіжить із вілли прекрасна Сальомея, впаде йому в обійми, й вони удвох подадуться у незвісті життя дном моря… Дарма: страшну згадку відтісняла інша й теж гірка, не даючи вселятися в душу Корнеля солодким спогадам: вибігає з вілли зрозпачена Сальомея, яка прийшла забрати з дому свої речі, а тато, мама й сестри виганяють її з прокльонами. Й вони обоє, зганьблені, вертаються на Каштановий провулок – й ніхто їм не співчуває й не задумується над тим, що, крім достатку, віри й звичаїв, повинна існувати в людському світі ще й непоборна сила любові.

Осамотненість невідлучно ходила за паном радником завжди: коли він вранці прямував до суду на роботу, коли проходжувався із Сальомеєю центральною вулицею Міста й коли виголошував адвокатську промову на захист підсудного. Його виминали поглядом, він вітався, знімаючи капелюха, а йому не відповідали, й часто добре знайомі, побачивши їх двох у парі, переходили на другий бік вулиці. А може, це тільки так йому здавалося, може, то вони самі відчужились від поспільства…

Але чому мусило саме так статися? Чей же не з лепрозорію вивів він Сальомею до здорових людей і не з жидівського брудного гета над Чорним потоком привів її у християнський світ, – послала її до нього Божа сила, довго вела їх назустріч одне одному з різних кінців світу, з різних храмів, шкіл, родин, законів та звичаїв і вивела їх на крихкий місток, щоб з нього показати всьому світові, як помножується людська краса, коли дві живі половинки з'єднуються в одне ціле.

…Великого письменника поховали, й люд розходився з цвинтаря. Корнель із Сальомеєю й тепер ішли дном моря, й не було довкруж ні левіафанів, ні медуз, на світі існували лише вони, а довкола ні душі, – і раптом заступила їм дорогу молода, може, тридцятилітня жінка із закладеною в корону косою, в її очах світилися доброта й співчутливість – принаймні обом так здалося – й промовила:

«Хвалю вас за вибір, пане меценасе, кращої жінки у світі немає, на вашому місці я вчинила б так само…»

Й тоді прояснилося затінене вдаваною зверхністю обличчя Сальомеї, її семітська врода заяскравіла, втіха додала їй ще більше краси, й чужа жінка із закладеною в корону косою додала:

«Називаюся Дарія Макогон, працюю в газеті «Жіноча доля» і вправляюся у красному письменстві… А якщо колись ми з вами ще зустрінемося, то запрошу вас на льоди до «Romy». Й подарую своїх «Метеликів на шпильках». То оповідь про таких гарних, як ви, молодих людей…»

«О-о, та я ж читав! – вигукнув здивований пан радник. – Але ж написала її Ірина Вільде…»