Антология - Україна-Європа

«А хіба кохання – то не скарб?»

«Й кожне наше зітхання відлуниться горем колись», – ще тремтіла тривога в голосі Корнеля.

«Будь певний, мій любий, – наше кохання переможе людський глум. Чей же я перемогла домашню неволю й вирвалася до тебе із золотої клітки».

«А як ми вийдемо завтра на світ білий?»

«З піднесеними до неба чолами…»

…Каштановий провулок втримував таємницю лише тиждень – мовчати далі було йому не до снаги.

Вівтіркового ранку, поки ще не починали тягнутися на ринок люди з товаром і грішми, й сонце щойно виринуло із-за Воскресінецької гори, – на середину дороги вийшли разом з протилежних боків провулка панна Ганя і пані Аделя. Спочатку вони по черзі нахилялися одна до одної, шепочучи про щось смертельно таємне, але ж сказано в Біблії: таємне завше стане явним. Обидві подруги не довго втрималися у стані секретності й заговорили голосно, аж луна вдарилася об шибки вікон.

«А то як? – запіворила панна Ганя, сплеснувши в долоні. – Жидівка?!. А втім, йому це не вперше: привів собі, вибачайте, лярву на ніч…»

«Якби на одну ніч! А то живе вона в нього вже цілий тиждень, й вовтузяться обоє, аж на вулицю чутно… – хихикнула Аделя. – Але ж ніхто нічого не знає, може, це в них на серіо», – додала поважно.

«То що – жінку собі взяв з-над Чорного потока?» – щораз то дужче згіршувалась панна Ганя.

«Такою жінкою, як вона панові радникові, я за свій вік не одному і не раз була… А може, це інший випадок?… Та навіть якби вони захотіли взяти шлюб у синагозі, то рабин його, необрізаного, нізащо не повінчав би. Швидше всього, на віру спряглися…»

«Б-е, такого не повинно статися, це ж бо на все Місто впала б ганьба. Мусять взяти шлюб хоча б у синагозі… Але що мали б у такому разі йому обрізати? – спалахнув сміх в очах панни Гані. – На якого біса молодій жінці каліка?»

«Ви на тому, панно Ганю, ніц а ніц не розумієтеся, бо, як самі призналися, ходите й донині невінньонтком… Обрізали б його не зовсім, бо й справді, навіщо здався їй оштипок? Краще їм таки в церкві повінчатися. Однак в такому разі вона мусила б вихреститися».

«До такої церкви, в якій молиться вихрестка, я б ніколи не пішла».

«А ви й так не ходите…»

«Нібито ви щонеділі перед престолом б'єте поклони…»

«Я маю Бога в серці, моя дорогенька».

«I я так само», – огризнулася Ганя.

«Але що йому заспівають на службі?» – задумалася пані Аделя.

«А що – з роботи виженуть!»

«Чи його виженуть – ще не знати. Але її родина вже вигнала з дому відступницю від віри. І то не з жидівської халабуди над Чорним потоком, а з вілли «Ядвіга» – з найбагатшої у Місті сім'ї ювеліра Баруха Фойєрштайна!»

«О матко Боска! – перехрестилася Ганя. – Що ж він діятиме без такої поплатної служби?»

«За нього не бійтеся, він уже встиг скласти собі файний капітал. Таж пан радник такий скупердяга, що з самого Пацикова тягнув би цапа за пуцюрину аж на Торговицю…»

«Встиду не маєте… Та й неправда це, сама бачила, як він біля церкви роздавав жебракам ялмужну».

«О, та цей бабодур у такий спосіб від гріхів відкуповується! А втім, коли ходить о стислість, то я від такого мужчини теж би не відмовилася…»

«Вам ще мало?»

«А того ніколи не буває забагато, моя кохана… Але ж ви на тому дуже погано визнаєтеся… Ой Ганю, Ганю, як уже раз таке станеться, то все життя мете співати коломийку: «Там у церкві на престолі догоряє свічка, якби була не давала, була би-м правічка!» Така, як ви».

«А ви мене бадали?» – образилася панна Ганя й замовкла.

«Та йой! – скрикнула раптом пані Аделя. – Ми про пусте базікаємо, а я ще не спитала у вас, що чулисьте з політики».

«Шум був у слухавці, не все могла впіймати. Та нібито сказав маршалок Ридз-Смігли: «Nie damy niemcom ani guzika».

«А про штани він нічого не сказав? Чи вирішив їх теж не віддавати?»

«Ви так штуцерно балакаєте зі мною, пані Аделю… – знову з образою відказала Ганя. – Не на всьому, правда, розуміюся, але ж мусите знати, що я не зовсім глупа – маю штири кляси повшехної школи!»

«А нащо вам більше?»

«Та й вам не набагато додалося від того, що колись складали матуру: вся ваша фільозофія дальше чоловічих штанів не сягає».

«А ви й про них не маєте зеленого поняття!»

І були б сусідки з доброго дива пересварилися, якби пан Корнель не почув, що їхня розмова і його тичиться. Й він сказав до Сальомеї:

«Тій тріскотні не буде кінця – мусимо набратися відваги й вийти до них».

Й Сальомея погодилася.

Вони удвох підійшли до пань, радник чемно кивнув головою, а Сальомея – пишна, в альтембасовій сукні, в модному капелюшку, з косою, перекинутою на груди, – стояла знічена. Та це тривало лише мить. У її несамовитих очах засвітився враз незалежний зверхній полиск, й вона, перемагаючи зніяковіння, спромоглася на поблажливу посмішку й привіталася з панями, немов з давніми знайомими: