Антология - Україна-Європа

– І ще…

Семен Наримунтович зрозумів, що зараз почує щось страшне… Хоча, здавалося, страшніше нічого бути не може.

– Крижаки [11] Хрестоносці Тевтонського ордену. вторглися у Литву.

Це означало, що допомоги не буде…

Князь перехрестився та кивнув головою. Воєвода повернувся до священика, який все зрозумів…

Дзвони Белзької церкви вдарили в набат.

Ярош Єлизаров (що в ті часи означало «Єлизарів син») гострив свою палицю. Це був, власне кажучи, сук з напливом, та у його бойову частину, в наплив, було вбито шматки заліза, які при вбиванні, ясна річ, позатуплювалися, і тепер Ярош гострив їх пильником. Іншої ради не було, усієї білої зброї він тільки й мав, що один корд, короткуватий навіть для корда. Батько взяв його в якогось ляха та перед останнім походом залишив Ярошеві – той у похід йти не міг, бо віспа висипала, от і…

А батько не повернувся. Послали від війська його кудись та й не повернувся.

Чи передбачав він таке, чи побоювався втрати зброї – старого, чи не прадідівського меча – але залишилася вирізана палиця та купка залізних шматків, лише тільки того й треба було, що вбити та загострити. А от лук у Яроша був свій, непоганий.

– Може, мені на болоті сховатися?

Ярош не знав, що й відповісти Ганні, вже другій своїй мачусі. З одного боку, вона тут, за валами, зайвий рот. З іншого – за стародавнім звичаєм, родини захисників теж беруть у місто…

А що війна буде, то це вірно, як те, що за зимою буде весна (якщо лише не станеться кінець світу). Це й батько казав:

– Не змириться круль з втратою Белзу.

Власне, він тому й зробив оту землянку на острові у болоті, про який мало хто й знав – щоб родині було де сховатися, як не встигнуть за мурами.

Один раз допомогло – коли Белз рік тому облягали наші.

Полонив якось круль князя нашого великого Дмитра, що його втім й досі кличуть Любартом, – та й змусив підписати угоду, що той здає всю державу, крім Лучеського [12] Лучеськ – Луцьк. уділу. Ну, ясно, як князь звільнився, то й послав – хто каже, до митрополита, хто каже – до патріарха… Та до кого б не послав, а відповідь ясна: клятва, дана під страхом смерті, недійсна.

Отож й пішов князь відвойовувати своє, старий Єлизар на болоті сховався, а як обложив Белз воєвода Дрозд, то до нього й з'явився. За що й був пожалуваний в слуги ординські. [13] Слуги ординські – особливий прошарок професійних воїнів, які в мирний час супроводжували посольства до хана. Бо тепер в Белзі знову був свій князь, і хоча йому, як удільному, посилати окремі посольства до Орди було не по чину, могло трапитися так, що до посольства князя великого треба буде долучитися представнику князя Белзького. Наприклад, нового хана вітати. А посла до Орди без ординських слуг не буває. Хтось же повинен супроводжувати-охороняти?

Раптом Ганна пополотніла… Дзвони били в набат.

Вгадали…

– Залишишся в місті, – вимовив Ярош, коли вони оговталися.

Було б це влітку, пасинок точно послав би мачуху на болото, але зараз порятуватися там від смерті можна лише тим, що пробивати кригу на ділянках чистої води та ловити рибу, яка припливе до ополонок на свіже повітря або на світло смолоскипу.

Тут, у місті, в них запасів було малувато, і, скоріше за все, під час облоги доведеться коня з'їсти. І це може не допомогти.

Так що влітку Ярош послав би Ганну ховатися – рибу й сама наловить. А от пробити кригу – може й не вистачити сил. І на світло невідомо хто може з'явитися.

Була й ще одна причина, в якій парубок не зізнався й сам собі, навіть і під тортурами.

Ганні було шістнадцять, парубкові сімнадцять, хоча самі вони й не знали про це – у XIV столітті не було звички цікавитися роком народження.

І… і Ярош якось навіть не сумнівався, що мусить Ганну залишити з собою.

Раптом їхні очі зустрілися і… і те, в чому вони не зізнавалися самі собі, прорвалося, кинувши їх в обійми…

Потім Ганна плакала і сміялася, пояснюючи Ярошеві, що тепер вона не боїться нічого-нічого, нікого-нікого…

Чоловік йшов на лижах-снігоступах через білу пустелю. Свого коня він віддав молодшому товаришеві, щоб той встиг швидше. Можливо, князь вже все знає.

А можливо, що не знає нічого.

То хай Хома скаче одвукінь.

Може, це порятує Белз.

А може, і це його не врятує, але про таке краще не думати.

Коли готуються до оборони – і півдня можуть бути вирішальними.

Раптом чолов'яга зупинився та прислухався. Жодних сумнівів – десь далеко-далеко іржали коні. Не один, не два.