Антология - Україна-Європа

«А то я і є… Виходить, що ми з вами давно знайомі!» – усміхнулася пані Дарія, повернулася й пішла, загубившись серед людей.

Й здалося Корнелеві й Сальомеї, що хтось добрий і сильний подав їм обом руку й вивів їх з холодної темряви морських вод на берег, де людно…

© Р. Іваничук, 2013

У 1352 році сталася подія, яка в будь-якій іншій країні була б занесена у шкільні підручники – об'єднане польсько-угорське військо, підсилене загонами з Франції та Італії, зазнало нищівної поразки під Белзом. Король Угорщини Людовик (Лайош) був поранений ударом палиці та збитий з коня.

Тільки не спішить виносити сентенцію – мовляв, на війні буває. Справа в тому, що гарнізон Белзу нараховував п'ятсот чоловік, з яких більшість були ополченцями – міщанами та селянами з навколишніх сіл.

Чисельність ворожого війська невідома, але його очолювали обидва монархи – угорський та польський, а за тодішніх умов король не вирушав у похід з маленьким військом, це вважалося втратою престижу та й просто небезпечною справою. Згідно хроніки Маттео Фальконі загальна чисельність угорських військ в Україні перевищувала сорок тисяч, хоча під Белзом були не всі і навіть не більшість. Проте про одну-дві тисячі не може бути й мови. З маленькими загонами посилали людей нижчого рангу. Отже, монархів супроводжували по кілька тисяч професійних воїнів та не менше слуг, які теж брали участь у боях. Барони з Неаполю, Калабрії та Франції також не могли прибути без численних дружин – хоча б тому, що без дружин їх не стали б і запрошувати. До речі, відступаючій угорській армії загрожувало військо, яке складалося з семи тисяч татар тадвох тисяч русичів, проте воно не наважилося дати бій, тобто угорців, навіть після поразки, було не менше. Одних угорців, без поляків.

І при співвідношенні сил щонайменше 30:1 інтервенти не лише не змогли взяти місто, але й були поскубані у відкритому бою (бо тільки так Людовик міг бути збитий з коня) та відступили у повному безпорядку.

Ця перемога зіграла вирішальну роль у тому, що Польща з Угорщиною так і не змогли захопити усю колишню Галицько-Волинську державу, а тим Ті землям, які все ж завоювали, мусили на тривалий час надати автономію.

Обидві ці обставини зіграли величезну роль в тому, що український народ не щез з лиця землі.

То згадаймо наших пращурів та повчимося в них.

Вершник примчався якраз у ті хвилини, коли закінчувалася заутреня. Обидва його коні були в стані просто жахливому, та й він сам – не в кращому.

Воєвода Дрозд, вислухавши все, що привіз гонець у своїй голові, повернувся до храму.

Ті, хто потрапляв йому назустріч, нічого не запідозрили – обличчя залишалося незворушним, попри молодість, мав досвід не лише боїв, але й придворних інтриг – інакше не обійняв би такої посади.

Князь Семен [8] Деякі історики заперечують існування князя Семена Наримунтовича, проте аргументи тих, хто вважає – такий князь існував – звучать переконливіше. молився, стоячи на колінах перед іконою Богородиці, написаною самим Лукою – Дрозд не міг знати, що цю ікону перевезуть у Ченстехову і вона стане польською, покровителькою Польщі – першою в ряду наших втрат.

Побачивши Дрозда, обличчя якого, дійсно чимось схоже на пташине, було незворушним – аж надто незворушним – князь спробував підвестися і скривився від болю. Майже два роки тому князя було сильно порубано, рани не бажали загоюватися, власне, він і Белзьке князівство отримав у винагороду за ці поранення…

Та, мабуть, ненадовго, бо після стількох страждань ще навіть не сорокарічний князь виглядав мало що не сторічним старцем.

Два боярина підхопили князя під руки, підняли.

– Хто? – одними губами прошепотів князь Семен.

Воно ж ясно, яка може бути причина.

Одна причина, на щось інше Дрозд реагував би інакше.

– Казимир. [9] Казимир III, король Польщі у 1333–1370 pp. Але вихваляються, що Лайош [10] Лайош І, король Угорщини та Хорватії у 1342–1382 pp. та король Польщі по Казимировій смерті (1370–1382). Оскільки він був представником молодшої гілки французької династії Капетингів, то його часто називали Людовиком. йде слідом. В Казимира більш як двадцять корогв, причому малих та великих приблизно порівну.

У корогві могло бути кільканадцять латників, а могло бути й триста. Вжите воєводою формулювання означало, що половина польських корогв мають від ста п'ятдесяти до трьохсот комонників, друга – від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти. Кожен латник мав слуг, які теж брали участь у боях…