Антология - Україна-Європа

Франсуа вказує на дерев'яні сходи праворуч від входу, піднімається сам, запрошує нас слідувати за ним. На спеціальному вузькому балконі невеликий, як і сама церква, орган. Наш окуліст сідає за інструмент, при цьому виявляється спиною до самого приміщення церкви. Ми спостерігаємо, як він щось налаштовує, готує інструмент до роботи. У безлічі клавіш, скриньок і інших штучок, назви яким я не знала, непосвяченому неважко й заплутатися…

Готовий! Завмер – руки в нетерпінні, немов на старті, на клавішах, ноги теж на своїх місцях. Тепер вже не на килимі, а на клавішах для ніг. І як це можна поєднувати під час гри?!

– Сьогодні – маленький концерт для вас! Спочатку в подарунок – моє улюблене. Потім, що замовите.

Ніколь усміхається і світиться в її очах любов до чоловіка і гордість ним, а також бажання розділити з нами цей їхній світ.

Перше моє враження від самої музики було не таким сильним, тому що захоплювало спостерігання й самого процесу безперервного і злагодженого руху пальців, рук, ніг, голови, хитання тулуба… Шаманство, явне шаманство, прости мене, Господи, що таке лізе в голову в храмі…

Немолодий чоловік в окулярах грає довго й захоплено, здається, зовсім забувши про нас, весь поринувши в свої переживання. Стою, спершись на перила балкона, дивлюся згори на ряди стільців для прихожан, бачу самотню стареньку, що молиться біля розп'яття. Як все дивно – порожній храм… Ця музика… Скільки часу промайнуло?

Раптом все стихло. Озираюся. Поклав руки на коліна. Завмер.

– Ну як?

– Бракує слів…

– Може, хочете, щоб я заграв щось на замовлення?

І ось цієї миті мені почало здаватися, що я сплю або марю… Старенька Європа… Середньовічне село-фортеця. Церква. Французький німець… Окуліст-органіст… А що тут роблю я, українська шкільна вчителька?! Музику замовляю?!

– Люсі?!

– Так, пробач… Якщо ти знаєш… Токату ре мінор Баха. Якщо можна, звісно…

– Так-так. Я знаю. Хвилинку.

Знову якісь приготування інструменту, пауза, набирає в груди повітря, ніби збирається співати.

«Боже! Господи… Невже все це правда? Та сама Європа? І не мріялося… Ні, мріялося, але не вірилося… Ми тут? Я тут? Якась крихітна частинка світобудови… У цьому несподівано холодному повітрі середньовічного костелу… Серед магічних звуків, давно і добре знайомих, але хвилюючих до мурашок по шкірі… Невже я? Невже для мене? Тут… Скільки років це все здавалося таким нереальним і далеким… Перший закордон. І одразу – омріяна Франція… Може, краще би поступово. Хоча б для початку Польща… Але так сталося. Все тут так природно, так приємно, діти вписалися в це життя з першої хвилини, не ставлячи питань, як у норму… Ця реальність на якийсь час стала нам органічною й дивовижною одночасно, немов та сукня від Хрещеної для Попелюшки… Геть, геть думки про кінець балу! Мені добре. Я подумаю про це потім…»

У ті хвилини музика сколихнула душу, а свідомості відкрилося щось таке… Щось особливе… Вважається, що на порозі смерті перед людиною проноситься все її життя… Може бути. Але не тільки тоді. І не тільки її. Щось подібне трапилося зі мною в костелі альзаського селища. Настільки нереальним здавалося те, що відбувалося.

Я стояла, заплющивши очі, обіпершись на холодний кам'яний поручень балкону, і слухала. Ніби вирвані кадри з фільму колишнього сірого, стройового, безправного нашого існування проносилися перед очима. Приниження урівнялівкою, дефіцитами, чергами, талонами, недовірою, зневірою, «планкою», вище якої ні-ні, зарозумілість, демагогія і брехня можновладців, які мають хоч малу владу… Ціна людського життя – нуль рублів, нуль копійок… Брехня, брехня, брехня, продажність… Афган. Чорнобиль. Смерті, втрати, ура-звіти, ура-брехня.

Сльози текли щоками і капали на кам'яні поручні…

Маленька піщинка в цьому величезному світі, який був, є і буде… Але я вже не хочу, як раніше… І не буду.

Франсуа грав, вочевидь, забувши для кого і навіщо, сам злетів у тільки йому відомі далі… Чоловік обійняв мене за плечі і витер сльози. Дівчатка, як горобчики, притиснулися з двох боків, а я все плакала і не могла зупинити сліз…

Останній акорд. Тиша…

Пройшли роки. Я навіть не думала, що коли-небудь знову туди повернуся. Але це сталося і не раз. Як сталися з тих пір ще багато різних важливих подій у моєму житті, старт яким був даний тоді. Як і безлічі нових для мене основоположних думок і рішень. Наприклад про те, що жити в чесно заробленому достатку не соромно, якщо при цьому бути людиною.