Антология - Україна-Європа

Пройшло багато років, Україна зробила великий прогрес від часу тих «буремних дев'яностих», у певних речах швидко наблизилася до європейських країн, люди стали частіше перетинати кордони, і вже не так дивують зарубіжні реалії. Ми все ще листуємося з моїми друзями, але вже не паперовими листами, а е-мейлами. Вони приїжджали до нас, і я старалася закохати їх у мій Київ, як вони колись закохали мене у квітучий Альзас.

І ось я знову отримала запрошення і лечу до них. А десь у багажному відділенні дрімає моя валіза з буряками та салом, хай пробачить мене таможня. Я мушу все це довезти і зварити для Франсуа Борштш. Той самий, справжній, який на диво смакував йому, як у повоєнному дитинстві матусине овочеве рагу рататуй… І дуже важливо, щоб йому сподобалося. Мене попросила про це Ніколь.

Не так давно прийшов від неї лист із повідомленням, що любий наш хірург-окуліст, затятий ботанік, захоплений органіст… невиліковно хворий. І що залишилося йому кілька місяців. Що вона безмежно страждає, але намагається триматися, та ще й підтримує хворого й уже дорослих синів і їхні родини… А ще вона просила – приїдь, будь ласка, треба вам побачитися, попрощатися, він завжди тебе так тепло згадує. Тебе і твій борштш-рататуй, як у мами…

Літак торкнувся землі. Я витерла долонями сльози і розплющила очі. Відчула на собі чийсь погляд. Здалеку стривожено дивився на мене хлопець з небесного кольору очима та довгим русявим волоссям, перехопленим на лобі плетеною стрічкою. Всміхнулася йому і помахала рукою. Він посміхнувся навзаєм, показав руками, ніби тримає в них круглий предмет, і змовницьки підморгнув мені.

Київ, 1994–2014

©М. Іванцова, 2014

Корнель Геродот зупинився перед хвірткою Олесевого подвір'я, забачивши крізь штахети сусіда, який сидів на порозі свого дому, схиливши на руки голову: не годилося радникові поминати його без добридня. На привітання пана Корнеля Олесь квапно підвівся й підійшов до хвіртки, щоб віддати сусідові честь.

«Що ж це ви з самого ранку в зажуру запали, пане Олесю?» – спитав пан Геродот тільки для того, щоб заговорити, бо ж не чекав від Олеся відповіді.

Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, немов хотіли прочитати з облич, скільки літ минуло, відколи сусідують, а мабуть, так багато, як зморщок на їхніх чолах, до того ж у колись виштрамуваного радника, елегантного, що й муха на канти не сідала, побіліла борідка, а струнка постать гімназиста Олеся Шамрая похилилася вперед, немовби він хотів наздогнати й повернути собі вкрадений у нього час.

«Нема вже в мене, пане меценасе, ні журби, ні втіхи, – відказав Олесь, – тільки нудьга залишилася… Та що я так пишно заговорив, немов поет…»

«А чому й не поет? – кивнув радник головою в бік повітки, під якою поставали в ряд корчуваті потвори, вилуджені з нутра мертвих деревин. – Щоб таке витворити, треба мати мистецьку уяву… Не заперечуйте, не будьте надто скромні. Послухайте, що скажу вам… Ви в тих корчагах, яких знайшли на лісових цвинтарищах, вбачали тільки зло, бо його образ водно жив у вашій уяві… А чому б вам не взяти поруб з живої липи, ясеня або вишні й не вирізьбити образ краси: жінки з таємничим поглядом, у якому може лише хтось один відчитати тайнопис її душі, – вродливиці з довгим, до пояса, медовим волоссям. Або з каштановою й тугою, мов вужівка, косою…»

«Не треба, пане раднику, не ятріть мого болю своїм…»

«Ваш біль, пане Олесю, ще може загоїтися, чей десь живе Оксана Москалівна. І як проспівав знаменитий Олесь Кандиба, з журбою може ще колись обнятися й радість… Біль ваш світлий, а мій чоренно-чорний – немає вже на світі Сальомеї…»

Мовчанка, що запала між сусідами, ставала щораз боліснішою, і Геродот, певне, для того, щоб розвіяти свій туск, сказав по сміхнувшись:

«Тихо стало ранками на нашій вуличці… А колись ми мали тут своє, так би мовити, інформбюро й набагато раніше, ніж з газет, дізнавалися про світові новини від пань Гані й Аделі. А жаль, не чутно їх, постаріли…»

«Вони завели собі телефони, – відсміхнувся Олесь. – Й далі перемовляються, як і колись, тільки й того, що з ліжок не встають…»

«А таки жаль, щось від цього втратила наша передміська Торговиця – пропав провінціальний шарм, хоч і не завжди любо було їх слухати», – промовив радник і, не прощаючись з Олесем, подався до свого дому.

Олесь підійшов до повітки й пильно придивлявся до коряжних потвор. І в його уяві вирізьблювалася з білого тіла липи голівка красуні з медовим волоссям.