Антология - Україна-Європа

«Це добре, що немає морозу. Це добре…» – подумав він. Ірина увесь цей час, поки він їздив у справах, жила у наметі. І хоч дров, з її слів, вистачало, брезентовий дах намету далеко не найкращий захист від зимової негоди.

Скільки ж вони не бачились? Три дні? Ні, чотири. Як це іноді багато – довгих чотири дні. Антоніна цього б не зрозуміла. Та й не тільки вона. Подібне почуття може бути відомим лише двом. Двом, для яких чотири доби розлуки є важким тягарем. І одним з цих двох зачарованих був Артем. Все те, що напередодні займало усі його думки, усе відійшло на задній план і стало надто далеким. Аспірантура, пошуки роботи, розлучення з Антоніною… Все залишилося у минулому житті. Так, напевне, відзначився у свідомості великого Гая Цезаря перехід Рубікону. І сам Гай Цезар залишився у минулому житті. Тепер лише Ірина. І Майдан – велика боротьба, яка дозволила їм відшукати одне одного у цілому морі людей.

Водій мікроавтобуса, до якого зайшов Артем, двигун не вимикав, обдуваючи салон і єдиного пасажира струменем теплого повітря. Проте тепло і затишно тут не було. Принаймні для Артема. Він упізнав людину, яка сиділа у шкіряному кріслі, привалившись спиною до скла. Перед ним був Борис.

– Ось і зустрілися, брате, – по хвилині мовчанки вимовив Борис. – Що ж не вітаєшся, неприємно бачити?

Артем зручніше вмостився у кріслі навпроти брата і довго упритул дивився на нього.

– Ну, привіт, – нарешті вимовив він. Занадто напружено. Занадто насторожено й неприязно.

– Бачиш, як зустрічатись доводиться? – похитав головою Борис.

– Ти сам все влаштував, чому ж дивуєшся?

– Так, сам. Коли я хочу зустрітися з людиною, у мене є засоби це влаштувати. Навіть коли та сама людина влаштувала сварку зі мною і не хоче спілкуватись.

– Я не влаштовував сварки.

– Проте у доволі вільних фразах висловив своє ставлення до «контори» і усіх, хто у ній служить. Як ти нас називав? «Армія золотого унітазу»? Я не помиляюсь?

– Для чого ти мене зупинив? – похмуро відповів Артем. Йому й самому було неприємно згадувати про нестриманість, що її виявив під час минулої зустрічі з братом. Але вибачатись він не збирався. Не він винен, що доля розвела їх по різні боки барикад і зробила ворогами.

Борис немов прочитав його думки.

– Ми не вороги, Артеме. Просто ти багато чого не знаєш.

Артем не відповів. Шипінням і незрозумілим уривком фрази озвався невидимий динамік. Борис відвів пронизливий погляд, яким щойно свердлив Артема, дістав з внутрішньої кишені модної куртки крихітну короткохвильову радіостанцію і буркнув у її мікрофон:

– Вільні. Далі по своєму плану.

І знову почав пронизувати важким поглядом Артема. Срібляста іномарка автомобільної інспекції зірвалась з місця, як застояний кінь, і помчала у мряку дощу, який почав засівати мокрий асфальт, посипане щебнем узбіччя і голі дерева лісосмуги. Артем якийсь час намагався витримати погляд брата, після чого повернувся до вікна й почав роздивлятись околиці.

– Як мати? – несподівано запитав Борис.

– Краще. Про тебе запитувала. Казала – не телефонуєш.

Борис нічого не відповів. Натомість взяв до рук «планшетник», що лежав поруч з ним у кріслі, й заходився проводити якісь маніпуляції на його екрані. За хвилину простяг комп'ютер Артему.

– Поглянь.

Артем з цікавістю почав перегляд. Перед ним було, скоріш за все, оперативне відео. Звичайні краєвиди київського середмістя. Ось Будинок Профспілок з рекламою шикарного позашляховика майже у всю стіну, ось Майдан Незалежності з недобудованою ялинкою, ось КМДА і Марийський парк, а далі Верховна Рада і Кабінет Міністрів. Загалом невеличкий клаптик Києва, до якого ось уже понад три тижні прикуті погляди мільйонів українців і мешканців об'єднаної Європи. Відео складалось з уривків, місце розташування оператора час від часу змінювалось, змінювались і люди у кадрі. Проте Артем точно міг сказати, що присвячений фільм саме його скромній персоні. Ось він, Артем, з прапором у штовханині з «космонавтами», ось у пікеті біля комплексу урядових споруд. Ба, навіть за столиком у кав'ярні про щось розмовляє з двома чоловіками у камуфльованому одязі. Добірка займала п'ятнадцять хвилин і доводила якщо й не тісний зв'язок, то принаймні знайомство Артема з добрячою половиною тих, кого урядові телевізійні канали зазвичай іменували екстремістами й звинувачували у спробах «насильницької зміни влади».

Нарешті Артем відклав пристрій.

– Блискуче. Нарешті відчуваю себе кіногероєм.