Антология - Україна-Європа

Світло, що проходило крізь призму стулених повік, мало криваво-червоний колір, а у голові пульсував біль. Щоб якось відволіктись, Артем почав пригадувати своє минуле життя. Те, яке закінчилось зовсім нещодавно. Напередодні Євромайдану.

Обличчя Антоніни чітко промовляло, що вона по-особливому готувалась. Ще одна вистава. Звичайно, прийти на розлучення до суду можна й без дорогого макіяжу, але це буде просто тривіальний процес з розлучення. Натомість тепер все виглядає по-іншому. Ось вона, я – красуня, що насолоджується вільним життям. Дивись, дурню, кого втратив. Принаймні, так все виглядає в її уяві. Але Артем дивився на колишню дружину і бачив не лише макіяж. Він бачив чужу собі людину, яка з шкіри лізе, намагаючись довести йому щось важливе для неї, не для нього. Звичайно, причиною розлучення стало не його рішення їхати до Києва і виборювати майбутнє України в об'єднаній Європі. Над цим практична і меркантильна Тоня могла лише посміятись. Все було зруйновано значно раніше. У цьому їхня обопільна вина, проте Артема не турбував подібний факт.

– Квитки купив? – з іронічною посмішкою запитала вона.

– Так. Завтра їду.

– А… Щасливої дороги.

– Дякую.

– Кричевський, ну чому ти така дитина, скажи? – театрально зітхнула Антоніна.

– Усі ми великі діти.

– Ти занадто. Хіба доросла людина може насправді вірити, що ці дурні на київській площі щось вирішують? У тебе, до речі, сім'я зруйнувалась, а ти про якісь дурниці роздумуєш.

– Чому дурниці?

– Тому, що мені, наприклад, байдуже, хто буде у владі. Чи нинішні будуть красти, чи інші, яка різниця? Ти два тижні сидів там у 2005 році, запалення легень дістав і що?

– Тебе досі цікавлять мої погляди на життя?

Вона зітхнула. Так, як зітхають актори на сцені. Його погляди на життя Антоніну не цікавили ніколи. Лишень розмір заробітку, який завжди був для неї суцільним розчаруванням.

– Аніскілечки. Просто хочу відкрити очі дитині, що загралася.

Це не має ніякого сенсу, подумав Артем. Доводити істину людині, яка живе у своїй власній містечковій реальності. Але не стримався:

– Цього разу усе по-дорослому, Тоню. Якщо ми будемо сидіти, склавши руки, Україна просто перестане існувати. Нас силоміць приєднають до Російської Федерації. Не за рік-два, але все закінчиться саме так.

– І що з того? Так історично склалось – ми завжди були разом з Росією, будемо й надалі.

Артем спохмурнів. Вона часто несла нісенітниці. Біда у тому, що подібні нісенітниці зараз ніс мало не кожен другий у країні, яка вже двадцять три роки існувала як суверенна держава.

– Ти мені розповідатимеш про історичну спадковість відносин?

– Ти зануда.

Можливо, вона має рацію. Він зануда. Принаймні, не хотів миритись з її позашлюбним романом і не вважав, що сам до нього спонукав Антоніну. Він зануда тому, що йому байдуже ким і чим стане ця жінка у майбутньому. Зараз його більше займали події, які набирали обертів на Майдані Незалежності у Києві.

Двері кабінету відчинились і секретар судового засідання сказала:

– Кричевські. Антоніна і Артем…

Від спогадів відволік черговий удар кийком, від якого ноги підігнулись і Артем гепнувся на підлогу. На якийсь час, скоріш за все, втратив свідомість. Коли прийшов до тями, помітив над собою обличчя лейтенанта і того, кого кликали Шкандибою. Небрита масна пика, коротка зачіска, запах перегару, камуфльований однострій. Типовий сержант спеціального підрозділу «Беркут».

– Будеш говорити? – сумно, навіть співчутливо промовив лейтенант.

Артем у відповідь лише похитав головою.

– Як знаєш. Сьогодні суд зачинить тебе на шістдесят діб, отже матимемо вдосталь часу. Я тобі продемонструю, що Україна – це Європа.

Двері камери відчинились з оглушливим рипінням і промінь жовтавого світла з тюремного коридору ліг на підлогу. А разом з ним тінь охоронця. Гротескна фігура гірського троля з великим черевом, короткими ногами і схожою на колоду головою. Брязкаючи ключами, вартовий пробубонів:

– Кричевський, на вихід!

До свідомості Артема ці слова дійшли, немов крізь ковдру. Власне, все його життя на протязі перебування у напівтемній, просяклій сопухом немитих людських тіл камері було таким – концентрацією образів, що пройшли крізь вату затупленого відчуття. Фраза «на вихід!» лунала на годину по кілька разів. Мінялися лише прізвища, решта ритуалу проходила без змін. Хтось зітхав, починав ворушитись, вимовляв у напівголоса лайку, після чого виходив у коридор. Потім двері зачинялись з жахливим рипінням, а життя напівсонної камери ІТТ продовжувалось у попередньому ритмі.