Антология - Україна-Європа

Артем силоміць перевів думки у більш практичне русло. Потрібно було заправити повний бак і усі каністри на АЗС перед в'їздом до міста. На Майдані катастрофічно не вистачало палива для генераторів. Тоді вони ще не використовували бензин за іншим призначенням.

– Прізвище? – лейтенант у розхристаному і вим'ятому однострої не мав у голосі гніву, лише втому. Як і усі співробітники райвідділу, куди озвірілі «беркута» завезли десяток напівмертвих від побоїв бійців самооборони, серед яких перебував і Артем.

– Кричевський.

– Ім'я, по батькові?

– Артем Іванович.

Лейтенант раптом про щось замислився.

– Кричевський, кажеш…

– Так, а що?

– Та так, запитували тут про тебе.

Артему було байдуже, хто про нього запитував. Хотілося лише одного, лягти на бік і звернутися у позі ембріона. Усе тіло саднило, поламаний ніс заважав диханню, до того ж його нудило – залізна ознака струсу головного мозку.

– Розповідай, – лейтенант позіхнув, прикриваючи рот долонею.

– Що?

– Усе розповідай. Від самого початку.

– Спочатку сотворив Бог Землю і Небо, – монотонно розпочав Артем, цитуючи Старий Заповіт. – Земля ж була недоладною і пустою, і темрява над безоднею…

Лейтенант кілька секунд шкрябав ручкою по аркушу паперу, після чого стиха вилаявся, зім'яв аркуш і вкинув його до корзини.

– Гуморист? – запитав, впритул дивлячись на Артема.

– Історик.

– Що?

– Аспірант. Львівський державний університет.

Лейтенант взяв інший аркуш і щось на ньому занотував.

– Слухай, аспіранте, можливо не створюватимемо один одному труднощі? Тобі, бачу, й так дісталось. Тож домовимось – я запитую, ти відповідаєш. Закінчимо з протоколом, тебе у суд, а там на два місяці під арешт. Йдеш на шконку, на відпочинок. Все ж тепліше, аніж у наметі.

– Або?

– Або я починаю ставитись до тебе упереджено і наші розмови стануть найгіршим спогадом у твоєму майбутньому житті.

Артем, намагаючись не надто сильно торкатись, витер кров, яка все ще йшла з розбитого носа.

– Мені приховувати нічого.

– От і добре. Розповідай, з ким зустрічався і про що мав розмову.

– Я не знаю цих людей. Але зустріч, скажу я вам, не була надто результативною.

– Так, – лейтенант щось записав на аркуші. – Якого ж результату ти очікував?

– Важко сказати.

– А ти спробуй.

– Ну, я думав, що людину з державним прапором у руках працівники правоохоронних органів цієї держави принаймні вислухають, а не кинуть на землю і не почнуть гамселити ногами. А потім вивезуть до Марийського парку й будуть тримати без верхнього одягу на морозі. На колінах. Я думав, що так чинили нацисти у минулу війну. А ще я думав, що у столиці своєї держави я можу вільно спілкуватись своєю рідною мовою, не побоюючись, що працівники міліції заштовхають мене у автозак, називаючи бандерівцем. Хоча, я не маю нічого проти цього високого звання.

Лейтенант вислухав Артемів монолог, не перебиваючи, а коли той замовк, лише похитав головою.

– Ти нічого не зрозумів. Встати!

Артем піднявся на ватні ноги і завмер. Думав, що його знову почнуть бити. Однак він помилився. Лейтенант увімкнув настільну лампу, смикнув затриманого за лікоть, підводячи ближче, і спрямував сніп яскравого світла Артемові в очі.

– Шкандиба! – гукнув когось з коридору. Коли двері за спиною Артема відчинились, мовив до того, хто зайшов, – слідкуй за ним. Якщо відвертатиме мармизу, бий кийком під коліна.

– А ти постій, подумай, – це вже до Артема. – Коли надумаєш розповісти про людей, з якими ваш чортів автомайдан зустрічався з метою налагодити постачання продуктами харчування, можеш мене покликати.

За мить двері зачинились. Артем спробував повернутись, але одразу ж отримав болісний удар гумовим кийком по стегну.

– Стояти! – каркнув сухий голос за спиною.

І він стояв. Коли спробував схилити голову, отримав удар. Коли намагався заговорити з невідомим Шкандибою, отримував ще один удар. Так тяглись хвилини. Світло до болю пекло вимучений безсонням і болем мозок навіть крізь заплющені повіки. Тож дуже скоро Артем осягнув усю геніальність задуму свого мучителя. Десь він читав про подібний метод. Здається, у Івана Багряного. Невже подібні твори читає й лейтенант? Після хвилини роздумів Артем прийшов до висновку, що міліціонерам не обов'язково читати твори дисидентів, щоб урізноманітнити свої «методи» дізнання. Просто розум катів не надто наділений уявою, а найбільш витончені тортури відточувались на протязі століть. Наступним кроком по колам «правоохоронного» пекла цілком може стати диба.