Антология - Україна-Європа

Майдан вчився не бути мирним. Вчився на власних травмах і побоях. На спрямованій проти нього жорстокості й брутальності тих, хто мав його захищати…

До тями Артем прийшов уже за воротами Михайлівського собору. Кількадесят активістів будували барикаду, намагаючись перешкодити проникненню озвірілого «Беркута», а ченці надавали першу допомогу тим, кому дісталося більше за інших. Він не пам'ятав кількох останніх хвилин, тож перше, про що подумав після панічної втечі, – де Ірина?

Вона була поруч. Розгублено стояла посеред внутрішнього подвір'я Михайлівського Золотоверхого і куталась у розірваний прапор.

– Господи, який жах! Який жах, – повторювала вона.

– Іро, ти ціла?

– Ціла? Хіба після такого можна залишитися цілою? – у її голосі не було розпачу, лише злість.

Він пригорнув її до грудей і зазирнув у очі.

– Вибач, я не зміг. Ми не змогли…

Ірина, не намагаючись відсторонитись, повільно похитала головою.

– Ти не зміг? Ми не змогли!? Ні, Артеме, все було не так. Ми тут і ми не відступимо. Тепер тільки так! Тоді зможемо.

Артем не знайшовся з відповіддю. Яка ж вона і справді сильна, ця тендітна дівчинка. Де тільки бере вона оптимізм і готовність продовжувати боротьбу після усього, що сталося?

– З тобою точно зможемо, – вперше за багато годин посміхнувся Артем. – Боюсь лишень, що у мене значно менше ентузіазму.

Ірина не відповіла. Просто здійнялась навшпиньки і поцілувала його.

– Чим ти займаєшся у звичайному житті? – запитала згодом.

Артему залишилося тільки розвести руками:

– Аспірант. Історик. Одним словом – нічого спільного з супергероями.

– Ти справді нічого не пам'ятаєш?

– Ми бігли… Вибач, адреналін не мій наркотик.

Вона похитала головою.

– Ти… Господи, Артеме, ти ж вирвав мене з рук того «космонавта»! Якби тебе не було поряд, мене б забрали. Ти просто збив його з ніг, аспіранте! Саме тому я впевнена – ми не відступимо!

Артем відчув, що у нього паморочиться в голові і присів прямо на камінь долівки. Провів рукою по чолу і лише тепер відчув щось липке. Очевидно, таки дістав кийком по маківці. Не надто сильно, аби перервати розмову для банальної перев'язки.

– Так, не відступимо, – втомленим голосом мовив він. – Лишень відпочину. Іди до мене.

Не сперечаючись, вона присіла поряд і вони застигли в обіймах. Над Києвом жеврів несміливий зимовий ранок першого грудня, розірваний навпіл тривожним набатом Михайлівського собору. Церковні дзвони, гучні й урочисті, будили Київ, сповіщаючи, що минуле життя навіки залишилося позаду. Попереду була буремна майданівська зима.

Артем подумки вилаявся, увімкнув покажчик правого повороту і зупинив автомобіль на узбіччі. Маючи впевненість, що правил не порушував, приготувався до неприємної розмови з інспекторами. Віднедавна вони стали надто прискіпливими до усіх, хто наближався до столиці з західної сторони. Особливо, якщо авто з викликом «демонструвало» львівські номери. І хоча від містечка на Хмельниччині, де народився і мешкав Артем, до славетного міста Лева було не менш, аніж три сотні кілометрів, інспектори ДПС мали рацію. Зупиняючи його, вони щоразу попадали у «десятку» з точки зору виконання секретної вказівки міністерства Захарченка. От і зараз, червонопикий капітан у шкіряній куртці й помаранчевому жилеті нахабно вискалився, імітуючи представлення чимось на кшталт: «ктан ліції аші документи…»

Артем зітхнув, повернув об'єктив реєстратора в бік інспектора і приготувався до довжезної розмови. Колись він навіть знаходив задоволення у такому дратуванні нахаб з ДПС і пізнішому викладенню діалогів у Ютьюб. Але це було раніше. Починаючи з середини грудня ігри закінчились і тепер зайве слово, сказане «не так» правоохоронцю, могло закінчитись напівтемною камерою ІТТ. Що ж, як би там не було, здаватися і повертати назад він не збирався. Україна – це Європа, врешті решт. А Європа – це демократія.

– Я вас слухаю, – намагаючись зберігати спокій, мовив Артем.

Червонопикий капітан криво посміхнувся:

– Сьогодні, розумнику, ти будеш слухати не мене. – Він вказав на чорний мікроавтобус з тонованими вікнами, що стояв неподалік. – Туди пройдись.

Артем, не сперечаючись, вийшов з машини і покрокував до мікроавтобуса. Зрозуміло, що це не звичайна спроба завернути геть з очей активіста Євромайдану. Тож, у випадку супротиву, йому «допоможуть» дійти до вказаного місця. Вогкий холодний вітер нещадно рвонув поли пальта і крижаною рукою заліз під светр. Поля, що тяглись вздовж траси, не дивлячись на останню декаду грудня, не несли на собі жодного клаптя снігу. Чорні й непривітні, як і силует автомобіля, до якого наближався Артем. Такими чорними й непривітними були ряди солдатів, які взяли у кільце Майдан Незалежності у Києві, намагаючись придушити протест, що наростав і ширився зі швидкістю каменепаду в горах. Проте, це просто гра уяви. Перед ним були просто зорані на зиму поля. Над полями важкою ковдрою застигла імла, а струмені вологого вітру, час від часу, несли холодні краплини дощу.