Антология - Україна-Європа

– А ти амбітний!

– Саме так. Тому пропоную відвідати Макдональдс разом. Погоджуйся.

Того разу Артему не поталанило.

– Дякую, але не маю на це часу. Дівчина з канапками повинна дбати про апетит активістів. Жартую. Якщо чесно – я медик. Плануємо розгорнути медпункт, отже роботи вдосталь.

– Я можу допомогти?

Вона на мить замислилась, приклавши пальчика до своїх чарівних вуст.

– Плануєш залишитися?

– Так, – Артем повів рукою, вказуючи на оточуючі їх будівлі – Мені тут подобається. Стільки однодумців… А серед них такі чарівні дівчата! їхати до Львова було б необачністю з мого боку.

– Все ясно з тобою, – Ірина дістала з кишені візитівку і простягла її Артему. – У такому випадку зателефонуй.

– Це твій телефон?

Вона пирснула зі сміху.

– Як би не так. Телефон координатора. Нам потрібні волонтери.

І знову зникла, як і напередодні. Артем поглянув на глянцевий чотирикутник візитної картки і заховав її до портмоне. Про себе відмітив, що це дівча його заінтригувало своєю безпосередністю, яка неймовірним чином поєднувалась з умінням тримати на відстані. Втім, не залицятись же він приїхав до Києва, є безліч актуальніших справ. Артем натяг на голову капюшон і покрокував до підземки. Накрапував дрібний дощ і потрібно було влаштовуватись, готуючись до довгої боротьби. Але маленьке дівча у кумедному капелюшку з косичками вже не йшло йому з думок. Київ зустрів і прийняв його. З великим обсягом роботи і мотивацією.

Третя зустріч Артема з новою знайомою відбулася тієї пам'ятної ночі, після якої один з відомих опозиціонерів сказав:

– Ми прокинулись у іншій країні.

І він мав рацію. Мільйони людей, які слідкували за зародком майбутньої революції, дякуючи репортажам бунтівного «5 каналу», відчули шок. Вони раптом зрозуміли, що влада, яка раніше діяла на манер вокзального катали, відкинула непотрібну тепер овечу шкуру й оскалилась непідробними іклами.

Але все це було дещо згодом. Вечоріло, коли Артем, відчуваючи втому після кількох недоспаних ночей, уже хотів покинути все і йти відпочивати. Скоріш за все, так він і зробив би. І саме цієї миті він помітив її.

– Ось де ти, – Іра сіла поряд з ним на каремат, постелений просто на сходинку поряд зі скляним куполом «Глобуса». – Давно не бачились.

Артем, не витрачаючи зайвих слів, простягнув дівчині пластикову чашку і відкоркував термос.

– Кава.

Вона вдячно поглянула на нього і взяла чашку двома руками. Гріла долоні і дивилась у бік стели, туди, де на кілька метрів вгору здіймались зелені ребра покинутої комунальниками «йолки».

– А можливо, й справді все це даремно? – несподівано сказала вона. – Можливо, дітям потрібні ялинка і каток?

Артем знизав плечами.

– їм потрібна країна, у якій вони почуватимуть себе з комфортом.

– А ти раніше почував себе так, з комфортом?

Артем замислився. Йому нічого було нарікати на життя. Він ніколи не знав нужди, учився й займався улюбленою роботою. У нього не було причин повставати на боротьбу за краще життя. Ірина немов прочитала його думки.

– Тут більшість таких, кому на життя вистачає. У них усе є. Але, у них є ще щось. Це мрія. Мрія жити у такій країні, за яку не соромно. У країні, яка дозволяє гордитись тим, що ти є її громадянином. Зараз ми такої країни не маємо.

Артем уважно придивився до її симпатичного обличчя, відчуваючи, що починає ставитись до Ірини дещо по-новому. Так, це не просто миле дівча, яке вийшло розважитись, покинувши нудні пари в університеті. Думки, якими вона переймається, виходять за рамки світогляду двадцятирічної студентки.

– Артем! – відволік від думок сторонній голос.

Артем повернувся у той бік, звідки він пролунав. За кілька кроків від нього стояв Макс – один з нових знайомих, з якими почав приятелювати уже тут, на Майдані. Макс був родом з Дніпропетровська, мав там свій невеличкий бізнес, але покинув усе в один день, з'явившись у столиці зі спальником і кількаденним запасом харчів у рюкзаку.

– Сьогодні ночуватимеш?

Артем згадав, що обіцяв залишитись на нічне чергування. До чіткої організації Майдану було ще далеко, але вони – кілька десятків активістів, домовились організувати регулярні нічні чергування. Холодна ніч на переламі осені й зими була тепер головною загрозою Майдану. Вдень їх, веселих, миролюбних і нахабних одночасно, не зачіпали. Влада дбала про своє обличчя і десятки відеокамер, які чатували середмістя столиці, були надійним стримуючим фактором для спеціальних загонів міліції, які ховались у прилеглих до Майдану вуличках. Вночі все змінювалось. Кількість людей стрімко меншала, а напис під стелою, що проголошував: «Путяра іди геть», виглядав не менш визиваюче, аніж вдень.