Антология - Україна-Європа

Артем зітхнув і негативно покрутив головою. Чергування було конче потрібне, але сьогодні сили залишили його. Додалась, скоріш за все, простуда – нежить і слабкість примушували жадати відпочинку і горизонтального положення.

– Не знаю. Щось я зовсім розклеївся.

– Ти захворів? – несподівано Ірина наблизилась і торкнулась вустами його чола. – Температури немає!

Артем від несподіванки навіть зашарівся. Хотів пожартувати, але не знайшовся. Відмітив лишень, що дуже давно втратив властивість ніяковіти перед дівчатами. Щось особливе було у цьому загорнутому у жовто-блакитний прапор дівчиську у кумедному в'язаному капелюшку. Почуття, яке з'явилося під час першої зустрічі, цієї миті зросло і сформувалося остаточно.

– Очевидно, просто втомився, – сказав він.

– Отже? – Макс був втомлений не менше, але обов'язків організатора не покидав.

– Ми залишимось, – просто сказала Ірина. І от це «ми» сповнило Артема теплом. Він ще раз уважно поглянув на неї і саме у цю мить йому здалося, що вони знайомі дуже давно. А Ірина йому подобається. Не дивлячись на кумедний капелюх і безцеремонну манеру спілкуватись з малознайомими людьми. Хоча, можливо, простота у спілкуванні не була притаманна дівчині раніше? Можливо, це ті невидимі пута, якими пов'язав їх усіх Майдан, зробивши ближчими один до одного. Згуртувавши заради досягнення спільної мети?

– Так, ми залишимось, – Артем простягнув Ірині руку і відчув тепло її маленької тендітної долоні…

Усе почалося о четвертій ранку, коли жовте світло вуличних ліхтарів малювало на стінах химерні малюнки, а холодний передранковий вітер гнав бруківкою пожовкле листя каштанів. Очевидно, десь там, у владних кабінетах, комусь увірвався терпець і він вирішив грати не за правилами.

Переможців не судять, тож загони спеціального призначення все прибували й прибували. Вони з'являлися звідусіль. Сиві, немов лісові сіроманці у своїх камуфльованих бушлатах. Кремезні й озброєні до зубів. Треновані й готові до брудної роботи. Артем дивився на ряди працівників «Беркуту» й розумів, що жарти скінчились.

А далі понеслись уривки.

Блиск шоломів у світлі вуличних ліхтарів, швидкі команди, брутальні голоси. Тупіт сотень ніг, стукіт гумових кийків до металу щитів… Злегка вдалось отямитись уже перед атакою. Ряди силовиків йшли від Європейської площі і Бессарабського ринку, насувалися від площі Івана Франка і спускалися Інститутською. Виходили з автобусів на Михайлівській, шикували шеренги і готували до роботи кийки.

– Артеме, мені страшно, – прошепотіла Ірина і міцно притислась. Маленька, налякана й одночасно безмежно сильна і мужня. Саме це повернуло Артему можливість логічно зважувати обставини.

– Будь поряд! Тримайся за мене! Ми не повинні відбиватися від натовпу!

І вони побігли до стели Незалежності. Туди, де перебувала найбільша частина протестувальників. Там і тільки там був шанс уникнути побиття і арешту.

– Ми повинні перебувати у натовпі, – повторював Артем, роздивляючись залитий примарним світлом ліхтарів Майдан. І бачив, що іншого виходу у них немає – бійці «Беркуту» не залишали можливості протестувальникам залишити площу. Усе мало закінчитись саме оточенням і побиттям. Звичайна екзекуція, привселюдна й ганебна.

– Тримайся поряд і нічого не бійся! – твердив він і тоді, коли кийки запрацювали, проливаючи першу кров.

– Нічого не бійся!

Бійка набирала обертів. Хоча, яка там бійка… Це більше було схоже на цинічне й жорстоке побиття, аніж на бійку. З відбірною лайкою міліціонери кидались на беззахисних студентів і діяли так, ніби перед ними знаходились, як мінімум, озброєні злочинці. Побиті люди падали під ноги бійцям спеціального призначення, намагалися прикритися, але отримували усе нових і нових ударів. Когось волокли до автобусів, а з майданчика під стелою Незалежності нападникам відповідали мляві удари перетворених на флагштоки пластикових вудочок.

І знову свідомість відмовилась відтворювати картину побоїща, перетворюючи її на уривки.

– Мусора! – оскаженіло сичав хтось, не в змозі стримати емоцій.

І летіли в ряди «Беркута» палаючі дрова з перевернутих діжок для обігріву.

І падали під ноги міліції романтики з розбитими головами.

І волокли до автозаків студентів, провиною яких було лише небажання жити у королівстві кривих дзеркал, на яке перетворилась Україна.

І плакав, сидячи на сходах, побитий і скалічений чоловік у бутафорському козацькому одязі.