Антология - Україна-Європа

– У мене донька живе в Італії, люди! – не звиклим до промов голосом казала невідома жінка, невміло тримаючи мікрофон. – Там все не так, як у нас. Там влада людяна, а закон один для всіх. Чому ми не можемо так жити? Чому ті, чиї діти давно навчаються, працюють і живуть у Європі, вказують нам тепер шлях у протилежному напрямку? Чому кажуть, що наше майбутнє у союзі з країною, яка принесла Україні стільки горя в минулому? Чому?!

А Артем, погоджуючись з промовцями, бачив перед собою інше «Чому?»

Чому їх так мало?

Чому не десятки тисяч? У них відбирають крашу. Ту саму Україну, за незалежність якої поклали свої життя сотні тисяч людей… Вирушаючи на Майдан обуреним до краю, після раптової зміни курсу країни з євроінтеграційного до протилежного – у бік Росії, Артем очікував побачити у столиці іншу картину. Хіба лише оці дві сотні людей стурбовані тим, що очікує на них? Хіба лише вони розуміють, чим загрожує мовчазне невтручання у долю Батьківщини? Без купюр і ура-патріотизму, без формалізму і примусу?

Українцям готують черговий виток у спіралі розвитку імперської Росії.

Чому ж їх так мало?

Чому?!

Дякуючи Богу, його тривогам не судилося справдитись. Вогкий, просякнутий імлою ранок, хоча і з запізненням, але прийшов на Майдан Незалежності. А разом з ним зросла кількість людей. Молоді й старі, чоловіки й жінки, вони йшли і йшли. Десятки, сотні й тисячі. Прибували, немов вода океанського припливу. Приходили, примушуючи серце Артема радіти. І тоді він повірив – недарма було покинуто все. Недаремно він приїхав. Не марно сподівався, що країна має прокинутись від апатії. Українці прокидались і на повний голос заявляли про своє небажання бути рабами людини, котра, судячи з усього, навіть сама собі не належала. І попри те, що Артем завжди відносився до того типу людей, які критично ставляться до політики й створюваної цією політикою масовки, зараз все було по-іншому. Масовка перетворилась на масу. Політика раптово прийшла у кожну пересічну сім'ю, заявляючи: «Ви можете не перейматись мною, але я завжди перейматимусь вами». Нація, усвідомлюючи себе, прокидалась і поставала перед необхідністю захищатись. Ті, кого ще учора цікавили лише вечірні телешоу або ціни на місцевому ринку, починали розуміти справжній зміст простих слів:

Україна – це Європа!

Україна – країна вільних людей!

Україна – житиме попри все!

Саме тому розпочався Майдан. Саме тому Артем вирішив покинути минуле життя і розпочати його по-новому тут, у серці стародавнього Києва…

А люди все прибували й прибували. І ось вже Майдан, на краю якого сиротливо стояла недобудована «йолка», вже не міг вмістити усіх бажаючих висловити свій протест, промовці з позашляховика перемістились під стелу Незалежності, а багатотисячна колонна, розділившись, вирушила до Європейської площі, де було змонтовано сцену і звідки вже лунала переможна пісня Марічки Бурмаки.

«Ми йдемо!»

Так, вони йшли. Йшли вперед, попри труднощі і зневіру, попри вогкість і холод пізньої осені. Не дивлячись ні на що і ні на кого. З надзвичайним піднесенням і вірою у майбутнє…

І краплиною цього океану був він, Артем. У загальному піднесенні відчував погорду за кожного з цих людей. Але була серед цього океану ще одна людина, до котрої знову і знову повертались його думки. Дівчина у кумедному капелюшку, яка пригостила його канапкою. Артем не знав, що очікує на нього в майбутньому. Знав лише одне – він повинен відшукати її за будь-яку ціну.

Вдруге він зустрів Ірину наступного дня. Вона стояла неподалік від входу до музичної академії і розмовляла по телефону. Помітивши Артема, посміхнулась і помахала йому рукою. І одразу ж новий день набув нових, яскравих кольорів. Артем одяг на обличчя найкращу з своїх посмішок і спробував справити враження. Втім, це йому навряд чи вдалося.

– Ти ще тут? – сказала Ірина, чітко вимальовуючи той кордон, який, з її точки зору, мав бути присутнім між ними. Кордон між Майданом і невідомим, який, цілком можливо, завтра зникне.

Артем відчув злість. Не на того напала, пташко. Так просто від мене не відчепишся!

– Звісно. Радий бачити. Сьогодні без канапок?

– А, ось хто я для тебе, – сяйнула вона тією посмішкою, яка ще учора зачепила Артема за живе. – Дівчина з канапками?

– У першу чергу дівчина. Що до канапок…

– Якщо зголоднів, поряд Макдональдс, – пхикнула Ірина і хотіла йти. Нічого не залишалося, окрім як повторити учорашній маневр – вхопити її за руку і примусити повернутись. Втім, вона не образилась. Лише кинула погляд на його руку, після чого оглянула Артема вже зацікавлено.