Антология - Україна-Європа

– Кричевський! Спиш?! – охоронець виявляв нетерпіння.

– Намагався.

– Сподобалось гостювати?

– Най так пану сподобається.

Тюремник – пузатий дядько років сорока п'яти, вишкірився:

– Сплюнь, дурню.

Можливо, він непоганий чоловік, подумав Артем. Так влаштовано світ, що кожен має виконувати свою роботу. Його обов'язки вичерпуються на дії відчинити – відвести – зачинити. Ставка, вислуга, пенсія, рік за два… Він нікому не чинить зла і навіть намагається підвищити настрій арештантів невмілими жартами й бородатими анекдотами. Має сім'ю, має жінку, яка, скоріш за все, мріє про більш заможне життя і розбавляє нудьгу повсякденності нечастими інтрижками. Має дітей. Можливо, хлопчика і дівчинку. Він щиро кохає усіх трьох. Чому б ні, він лише гвинтик. Каральна система потрібна завжди. Навіть, якщо він співчуває Майдану і хоче бачити своїх дітей у новій, європейській Україні, він і надалі буде виконувати свої обов'язки. Обов'язки пса на ланцюгу. Людину не зміниш, і Артем знав це краще за інших.

– Тьху-тьху-тьху, – з посмішкою промовив Артем.

– От так краще, – вискалився тюремник. – Збирайся, там по твою душу.

У невеличкій кімнаті, захаращеній казенними меблями, з рядом залізних шаф вздовж стіни, у яких переодягались тюремники, на нього очікував Борис. Побачивши Артема, махнув головою до службовця, з яким щойно бесідував, і встав зі стільця. Застиг, помітивши, у якому стані перебуває брат.

– Чортівня… – процідив крізь зуби і, звертаючись до когось невидимого, – де його речі?

– Які речі? – виплигнув, немов чортик зі скриньки, капітан у сорочці кольору хакі. – Забираєш, чи я телефоную?

Капітан, підтверджуючи свою рішучість телефонувати невідомому заступнику, здійняв слухавку стаціонарного телефону. Борис, не намагаючись приховати нервовий настрій, підійшов впритул до капітана і одним рухом вихопив у нього слухавку.

– Я сам доповім кому треба. Не переймайся, капітане.

Капітан знизав плечами і відійшов.

– Ходімо, – просто сказав Борис, і вони пішли.

Артем дрімав у автомобілі брата, роблячи над собою зусилля, відповідав на запитання Олени, дружини Бориса, брав у неї рушник, довго мокнув у ванні, а потім без сил упав на постіль. На ту саму постіль, на якій спав минулого разу, коли вони приїздили разом з мамою і батьком. Не дивлячись на втому, не міг заснути. Пригадалась Ірина. Він повинен зателефонувати до неї. Але Артемів телефон залишився у міліціонерів, а просити мобільний у брата він не хотів. Можливо, вона й не надто тривожиться через його відсутність. Так буває – доки людина поряд, відчуваєш у ній потребу, але варто їй пропасти з кола зору, і життя продовжується. Зрештою, скільки вони знайомі? Усього півтора місяці, не так вже й багато… Все ж необхідно зателефонувати. Але це можна буде зробити ранком. Ранок завжди все розставляє на свої місця. Зрештою, втома здолала його і Артем заснув.

Ранок вихопив з чорноти небуття швидко, без хвилин солодкої дрімоти. У майданівському наметі він не бачив снів. Просто долав втому, намагаючись зберегти себе для наступного дня боротьби. З Русланою і політиками на сцені. З сотниками самооборони, які не встигали приховати обличчя під балаклавами від усюдисущих камер. З залізними діжками, у яких палали багаття, і невидимими з площі рядами військових, що зачаїлись до часу, але не відступили. На квартирі у брата спати було зручніше, але снів він теж не побачив. Сни залишились у минулому житті. Артем швидко одягнувся і почимчикував у прихожу. Швидко відшукав свої черевики і заходився взуватись.

– Артеме, – Борис стояв у дверях кухні з кавоваркою у руці. У квартирі панував запах духмяної гарячої кави.

– Я йду, – буркнув Артем.

– Артеме, не поспішай. Ти повинен відпочити, – Борис рішуче підійшов до дверей і поглянув на брата.

– Я йду.

– Куди?

– На Майдан.

Борис зробив над собою зусилля і посміхнувся.

– Ну, от що. Майдан зачека,є доки ми вип'ємо кави, згоден?

Артем не відповів, але рухи, якими він зашнуровував черевики, сповільнились. Від Бориса не заховався настрій брата – значно менш рішучий, аніж під час минулої зустрічі. Тож він продовжив:

– І повинні ж ми поговорити врешті. Вір, я на твоєму боці.

І Артем, несподівано для себе, послухався. Можливо тому, що після бандитського нападу «Беркута» і кількох днів у камеpi, почав підсвідомо ділити правоохоронців на різні групи, не ставлячись до них, як до бездушної державної машини. Тим більше, машина почала давати перебої у роботі. І якщо одні з цієї когорти звіріли від двомісячного життя у автобусах і ладні були фізично знищувати Артема і йому подібних, то інші, іноді пошепки, а іноді й у повний голос заявляли йому про підтримку. Або просто кидали посвідчення на стіл керівництва й самі прямували на Майдани, морем прапорів, наметів і облич, якими майоріла тієї зими уже майже вся Україна. Артем зустрічав подібних людей раніше і ставився до них привітно. Чому б не ставитись так до рідного брата?