Антология - Україна-Європа

– Коли ж це припиниться? – зітхнула Ірина.

– Скоро, люба.

– У такі хвилини мені здається, що надалі усе життя виглядатиме саме так. З довічною боротьбою, вибухами, арештами і небезпекою, що чигає на тебе всюди.

Артем поцілував її долоню і зазирнув в очі.

– Ти втомилась. Мало відпочиваєш, звідти й подібні думки. Ми переможемо і все це залишиться у минулому. Вір мені.

– Так, я втомилась. Артеме, сходимо кудись? Хоча б у кіно. Хоча б один вечір серед мирного життя.

Артем, не вагаючись, погодився. Втома після протистояння на барикадах кудись зникла. Вона надто багато мусіла пережити тут для своїх неповних двадцяти трьох, щоб не заслужити вечора без війни і політики.

– Коли у тебе закінчується чергування?

– Уже закінчилось.

– У такому випадку хочу запросити тебе на побачення.

– О'кей, – Ірина посміхнулась так, як уміла тільки вона. – Заходь за мною о п'ятій.

Вечір і справді видався вартим того, щоб замінити ним відпочинок у холодному наметі. Вони гуляли вулицями вечірнього Києва і насолоджувались тишею його скверів. Вечеряли у невеличкому ресторанчику, а потім пили каву біля пересувної кав'ярні, у якій хазяйнував смішливий хлопчина років сімнадцяти. Вони сиділи у кінотеатрі і дивились фільм про далекі країни, блакитні лагуни й сріблястий пісок. Про яхти, море і чарівний підводний світ тропічних морів. Про боротьбу за скарби затонулих кораблів і кохання. Про інше життя. А потім просто сиділи на лаві, не дивлячись на мороз, і милувались розсипом зірок, які несподівано з'явились на небосхилі, відвоювавши місце у набридлих за багато місяців важких олов'яних хмар. Вони були усього за кілька кілометрів від передової на Грушевського, але зовсім забули про все, що там відбувалось, намагаючись віднайти ті крихти мирного життя, що його могли собі дозволити. Вони просто були на побаченні.

– Дивні у нас стосунки, – помітив Артем, коли вони повертались.

– Чому?

– Іноді мені здається, що ближчої за тебе людини у мене немає. А ми майже нічого не знаємо один про одного.

– Про що ти хотів дізнатись?

– Багато про що. Наприклад, чи був у тебе хлопець раніше?

Ірина пригорнулась до нього і зітхнула.

– Раніше… Минуле закінчилося надто давно, щоб втрачати наш час на його спогади. Знаєш, мені здається, що ми тепер ніколи не зможемо жити так, як жили раніше. Просто не матимемо на це права.

– Тобі так здається. Життя загоює значно болючіші речі, аніж подряпини від гумових куль і синці. Пройде зовсім мало часу і ми згадуватимемо цю зиму на Майдані лише як веселу пригоду.

– Навряд, – Ірина заглянула Артему в очі. – Веселою ця пригода вже ніколи не буде. Постраждали надто багато людей.

– Так, ти маєш рацію, – спробував Артем відвести розмову від тематики останніх подій. Віднедавна усім їм це було вкрай необхідно. – Хочу, щоб ти розповіла мені про себе.

– Запитуй, – засміялась вона.

– Як не прикро розуміти, але я не знаю навіть звідки ти.

– Живу зовсім поряд, у Білій Церкві. Навчаюсь на лікаря, третій курс.

Студентка третього курсу медичного вишу. Господи, де ж взяла ця тендітна дівчина стільки сили, мужності й кохання до Батьківщини, що без сумнівів і вагань проміняла все на важку тривалу боротьбу?

– Іро, мені здається…

– Що саме?

– Мені здається, я кохаю тебе, – не очікуючи від самого себе подібних слів, раптово вимовив Артем.

У відповідь вона засміялась і скуйовдила йому чуба.

– Принаймні екстравагантно.

– Що саме? – не зрозумів Артем.

– Твоє признання.

– Чому.

Вона враз стала серйозною.

– Ми повинні чітко розуміти, коли ми кохаємо, Артеме, а коли нам лише здається, що кохаємо.

Артем відчув, що ніяковіє. Вона й тепер мала рацію, а він повинен був ретельніше зважувати свої слова.

– Ти був одружений? – запитала вона.

– Так.

– Тоді, напевне, теж здавалось, що кохаєш?

– Здавалось.

– Ну от ти й сам зрозумів різницю.

Артем відчув себе переможеним остаточно. Хотів щось заперечити, але романтичний настрій побачення уже зник. Іра піднялась з лави і спробувала щільніше закутатись у пальто.

– Ходімо, – сказала вона. – Надто пізно і я замерзла. Завтра у нас обох багато справ.

Коли вона подала йому свою долоню на прощання, стоячи на сходах Профспілок, була спокійною і веселою, як завжди.

– Бувай, Артеме. І я не образилась на твої необережні слова. Просто ми повинні знати напевне.

– Так. До зустрічі.

– До зустрічі.

Вони зустрілись наступного дня, але часу на довгі розмови не мали. Артем допоміг дістатися до медичного пункту пораненому на барикадах побратиму, Ірина надавала йому допомогу. Поранення було важким – осколки гранати пошкодили тулуб і голову потерпілого, тож було не до жартів. Артем просто стояв і милувався її рухами, скупими і одночасно сповненими якоїсь дивної грації й витонченості. І раптом відчув – йому не здається. Він справді кохає її. І зовсім не тому, що на Майдані усі вони стали близькими та рідними, а життя на барикадах загострило відчуття. Він просто кохав. Її руки, тендітні плечі, русяве волосся, прибране під охайний лікарський ковпак. Її очі, голос, сповнені грації руки.