Антология - Україна-Європа

Втім, сказати щось напевно лікар не ризикував до тих пір, доки пан ректор не напустив на себе дуже-дуже суворий вигляд. Тільки тоді мовив вельми обережно:

– Що ж, при належному догляді… Максимум три дні. Але не більше, аж ніяк не більше! Горопашний юнак. Такий молодий…

Ректор не відповів нічого, наказав тільки нагородити селян, які мали в серці ласку попіклуватися про молодого чоловіка, й відрядити двох гінців: одного до батьків покаліченого учня, іншого до його дядька Стефана.

Коли Томас прокинувся вранці, батько сидячи дрімав на невеличкому ослоні поруч з його ліжком: адже все ж таки вимолив дозвіл тихенько сидіти поруч з сином. Втім, варто було юнакові поворухнутися, як Юрій стрепенувся й розплющив очі.

їхні погляди зустрілися. Немирич уважно придивлявся до сина і, здавалось, не пізнавав його. Не розумів, як і коли одинадцятирічний хлопчина встиг перетворитися на цього суворого юнака. Вони ж бачилися зовсім нещодавно. Ще під час літніх вакацій… Ні, не влітку: тоді він займався ополченням. І не навесні… Тоді, може, взимку?!

Кляті бунтівники!!! Через впертість цієї голоти, через небажання жити єдиною великою родиною під управлінням демократичного сейму і мудрого короля розкололася величезна могутня держава, люди повстали проти людей… і окошилось усе це на його любому синові!..

Кров прилинула до голови й натужно закалатала у вухах, мозок, здавалося, закипав, усе довкола завертілося шаленим хороводом. Але могутнім зусиллям волі Немирич подавив напад лютого гніву: адже поруч на широкій дошці, покладеній просто на ліжко, страждав його хлопчик, його ненаглядний Томасик!

Невідомо, про що думав юнак, проте він спробував посміхнутися… і мимоволі поворухнув головою. Очевидно, тієї ж миті різкий засліплюючий біль пронизав усе його тіло, бо Томас жахливо вереснув, немовби поранене зайченя, і закотив очі з неймовірно великими зіницями, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

Наступної ж миті двері в кімнату негайно розчахнулися, з сусіднього приміщення влетів стривоений лікар і забурмотів, стурбовано схилившись над хлопцем:

– Ох, пане, пане! Попереджав же я вашу милість, що краще було б не вам, а мені бути поруч із юнаком, коли він прокинеться! І от тепер…

Лікар завмер на деякий час, немовби обдумуючи наступні слова, й додав вельми обережно:

– Пан ректор попередив мене, що з вашою милістю краще не сперечатися. Тим не менш, я дуже просив залишити мене сам на сам з хворим. Повірте, пане, так буде краще для всіх – насамперед, для юнака.

Вкрай засмучений і роздратований Немирич не надто охоче пішов до дверей, але тут його мало не збив з ніг учень лікаря, який нісся стрімголов, не розбираючи дороги та тримаючи на витягнутих руках якусь склянку з густою рідиною невизначеного кольору. Кімната образу ж сповнилася різким запахом якогось зілля.

– Йому можна, а мені зась? – невдоволено пробурмотів Юрій, спостерігаючи за учнем ескулапа, який поштиво завмер біля ліжка.

– Він допомагатиме, ви ж лише заважатимете, – пробурмотів лікар, водночас виробляючи якісь незрозумілі маніпуляції над нерухомим тілом Томаса. Немирич лише зітхнув невдоволено, проте з кімнати все ж вийшов.

Решту дня Томас перебував у напівзаціпенінні. Лікар категоричним тоном попросив більше не турбувати хлопця за жодних обставин – в іншому разі, погіршення може настати неочікувано, що матиме найтрагічніші наслідки для постраждалого.

Тому першу половину дня, якщо не враховувати простецького легкого сніданку (як і досі, їжа не лізла в перетиснуту нервовим спазмом горлянку), Юрій провів у компанії брата Стефана. Вони не обмінялися й десятком слів, мовчки розуміючи почуття один одного. А після обіду до Кисилинської школи нарешті дісталася Ельжбета: через вагітність вона мусила їхати в закритому екіпажі якомога повільніше, щоб її не заколисало у дорозі. Решту дня Немиричу довелося втішати дружину.

– Юрію, за що це нам… на нас?… За що?! – якомога тихіше, але все ж таки доволі чутно скрикувала нещасна матір час від часу.

– Не знаю, серденько моє, не знаю, – відповідав Юрій і додавав ледь чутно: – Якби ж то простій смертній людині насправді пізнати волю Божу!..

Пан ректор намагався не з'являтися у своєму домі, якщо ж і заходив, то робився більш непомітним, ніж його власна тінь. Адже відчував неабияку провину перед Немиричем за все, що сталося з його сином.

Справді, поважний пан полковник стільки всього робив для процвітання не тільки соцініянської общини Кисилина, але й безпосередньо школи, що ніякими словами не описати! І що ж?! Він довірив виховання свого найстаршого нащадка вчителям цієї школи і безпосередньо йому, ректорові – а вони не угледіли, як юнак влетів у халепу!!! Якби ж того фатального ранку пан ректор не відправився у гості до війта, а залишився разом з учнями!.. Можливо, все було б інакше? Можливо, він би заспокоїв усіх і не дозволив би Томасові йти з галявини на березі Стоходу, щоб дістатися до дядька Стефана. Адже «чесні любельські месники» не хотіли вчиняти їм шкоду, вони збиралися хіба що настрахати ненависних соцініян…