Антология - Україна-Європа

Поки тривали перемовини по кожному пункту, почало сутеніти. Люди втомилися, але всі були задоволені знайденими рішеннями. За вказівкою Його Королівської Величності та при узгодженні Богдана Хмельницького, переписувач змінив порядок розташування пунктів, написав коротеньку преамбулу й заключну частину. Потім переписав усе набіло латинською мовою у двох примірниках, обидва були негайно підписані Яном II Казимиром, до обох була прикладена канцелярська печатка. Й хоча договір ще належало затвердити на сеймі, всі прекрасно розуміли: так і станеться, бо іншого виходу просто немає.

Отаким чином був укладений Зборівський знаменитий договір, що підбив підсумки першого етапу Хмельниччини. Завдяки ньому була легалізована самоврядність українського козацтва у межах Речі Посполитої, втілена у новому державному утворенні – Війську Запорозькому, або Гетьманщині. Й навіть такі затяті скептики, як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич, дивились на те, що народжувалося у них на очах, з певною зацікавленістю.

Немирич сидів, втупившись собі під ноги у підлогу й нічого не бачачи затуманеними очима. В узголів'ї труни, що стояла поруч, на високому свічнику потріскувало з півтори дюжини тоненьких свічок, а в тій ошатній чорній труні…

Господи, Боже милостивий, за що караєш Ти немічних людей, скидаючи на їхні плечі непереносимий тягар?! Це ж найтяжче випробування для батька – ховати власного сина, на якого покладалися всі сподівання.

Томасику мій любий, як же це ти, синочку?…

Вертатися додому одразу ж після жахливої поразки, якої польське військо зазнало на берегах Стрипи, Юрій не міг: полковникові посполитого рушіння належало терміново відвідати Київське воєводство, територія якого відходила Гетьманщині. Сім'я ж зачекає… Отже, Немирич відправив до дружини гінця з коротким листом, в якому попросив чекати на нього в Ракові.

На залагодження справ пішло днів десять, лише після того Юрій полишив Київське воєводство. У дорозі переймався переважно майбутньою долею Речі Посполитої у світлі Зборівського договору та його можливих наслідків. Подорож минула без жодних пригод і нічим особливим не запам'яталася. Проте опинившись у Ракові, Немирич був неприємно здивований, коли назустріч йому не вийшов ніхто.

З глибини дому долинали розпачливі зойки. Що тут сталося?!

Юрій увійшов до вітальної зали й остовпів, побачивши дике видовище: його люба Ельжбета лежала непритомною просто на підлозі, а довкола неї клопотали перелякані челядники.

– Що сталося?! – спитав він, широким кроком наближаючись до дружини. Вона вагітна, можливо, непритомність пов'язана з цим?…

– Біда, пане, жахлива біда: синок ваш Томас впав з коня і дуже-дуже забився!!! Нам щойно повідомили, тож пані Ельжбета…

…Отямився дуже вчасно, бо ще мить – і придушив би старого Самійла, який на свою біду опинився найближче до пана. Тим часом челядники привели до тями також дружину й повідали наступне.

Нещастя з їхнім найстаршим сином Томасом сталося в соцініянській школі у Кисилині. Звідти одразу ж відправили двох гінців – до батьків постраждалого учня й до дядька Стефана Немирича. Оскільки маєток останнього розташований ближче, мабуть, Стефан вже на місці.

Не перевдягнувшись і не з'ївши ані крихти, Немирич лише переконався, що з дружиною все гаразд, коротко мовив до неї:

– Я їду сам негайно, наздоганяй.

І відбув до Кисилина на свіжому коні, завбачливо приведеному зі стайні. Гнав гнідого немилосердно, по дорозі змінював скакунів двічі, щоразу лишаючи нещасних змилених тварин у найжалюгіднішому стані. Тепер докоряв собі, що відправився до Київського воєводства і таким чином не скористався шансом бодай трохи побути із сім'єю. Якби повернувся додому одразу після битви, якби відвідав любого синочка в Кисилині – хто-зна, як би все обернулося…

І ще молився, аби з Томасом нічого не сталося до його прибуття. Нещастя сталося вчора, до Ракова гонець примчав сьогодні, у школі він буде тільки завтра… Чи встигне?… Дай-то Боже!

До Кисилина Юрій дістався вже перед світанком наступного дня. На щастя, синочок був живий, і брат Стефан справді встиг дістатися сюди раніше від усіх. Новоприбулий тільки й вимовив:

– Дякую тобі, Господи…

Зважаючи на роль, яку Немирич відігравав у створенні й утриманні соцініянської школи, а також на його значущість у середовищі польської шляхти, Томаса розмістили в особистих покоях пана ректора. Та коли стурбований батько висловив бажання негайно побачити сина, місцевий лікар заперечив категорично: