Антология - Україна-Європа

Між тим нажаханий молодший учень привів «чесних любельських месників» на галявину, де учні й викладачі соцініянської школи чекали подальшого розвитку подій. Однак нічого жахливого не сталося: прибульці передали в руки товаришам заплаканого молодшого школяра і вкотре запропонували полишити межі Кисилина. З'ясування стосунків так і не вийшло за межі словесної баталії.

У його розпалі на мальовничому березі Стоходу з'явився пан ректор власною персоною. Річ у тім, що він не пішов зранку з усіма на прогулянку, бо на запрошення кисилинського війта відправився до нього у гості. Благополучно пересидівши там пік безладів, пан ректор поспішив до школи, тільки-но небезпека минула. Побачивши тамтешній розгардіяш, сполошився й поспіхом попрямував на берег річки.

На щастя, своє обурення «чесні любельські месники» вже встигли зірвати, ламаючи і трощачи шкільне майно – отже, тепер красномовства пана ректора цілком вистачило, аби вмовити бешкетників залишити учнів та викладачів у спокої. На-останок пригрозивши новим судовим трибуналом й іншими неприємностями, «месники» пішли геть. Тоді учні й викладачі нарешті змогли повернутися до школи, де до самого вечора довелось наводити лад.

Відсутністю Томаса Немирича ніхто не переймався. Всі розуміли, що юнак вже давно дістався маєтку свого дядька і що невдовзі останній привезе племінника назад до Кисилина. Коли їхньої появи не дочекалися навіть після вечірньої молитви, вирішили, що юнак залишився ночувати у дядьковому маєтку. І знов ніхто не переймався його відсутністю.

Як раптом Томаса привезли якісь селяни просто посеред глухої ночі! Закусивши губи, блідий немов смерть юнак лежав в обшарпаному селянському возі на довгій дошці. Коли дошку обережно підняли, щоб перенести до особистих покоїв пана ректора, і трішечки перекосили, він не стримався й засичав від болю: виявляється, у нього була зламана шия.

Один з переляканих селян, від яких зажадали негайних пояснень, розповів наступне. Томас прибіг до цього чоловіка вдень і спочатку вимагав, потім благав дати коня. Попри відсутність при собі грошей, обіцяв солідну винагороду або від свого батька, або від дядька – в залежності від того, хто першим з'явиться в Кисилині. Божився, що там сталася жахлива біда, що йдеться буквально про вибір між життям і смертю!..

Кінь у селянина був – от тільки не було сідла: бо навіщо хліборобу оте сідло. Тепер би воно, звісно ж, ще й як згодилось би, та хто ж міг знати заздалегідь… Отже, не варто явно заможному вченому паничеві їздити верхи за таких умов! Але Томас не бажав слухати ніяких умовлянь. Наполягав на своєму: там, у Кисилині жахлива біда, можуть загинути люди, то невже відсутність сідла повинна його зупинити?! Він і без того сідла прекрасно обійдеться. Можна ж триматися за кінську шию чи принаймні за гриву… Їхати ж зовсім недалеко – тож нічого страшного, він упорається!

Що ж, нехай так, вирішив селянин і поступився. Привів зі стайні свою кобилку, допоміг вченому паничеві вмоститися на кінській спині, плеснув на прощання буланку по крупу. Трохи постояв, поглядом проводжаючи вершника, та й пішов займатися своїми справами.

Вже вечоріло, коли до селянина прибіг схвильований сусіда й розповів, що на далекій межі його земельного наділу стоїть кобилка, біля ніг якої лежить незнайомий юнак, вдягнений так, як зазвичай вдягаються соцініянські школярі. Сусіда легко упізнав знайому буланку, тож одразу побіг до її власника, щоб повідомити про все побачене. Було очевидно, що юнак таки не втримався на кінські спині без сідла і впав. Причому, очевидно, не дуже вдало…

Поки переполохані селяни бігали до юнака, щоб з'ясувати його стан (бо сусіда, на жаль, не здогадався зробити того одразу), поки споряджали воза, укладали юнака на спеціально принесену дошку, поки везли до соцініянської школи в сам Кисилин, минуло чимало часу. Отже, до школи юнака привезли вже глухої ночі. Хоч селяни поспішали, як могли, та розуміли, що найменше трясіння возу на дорожніх вибоїнах та камінчиках під колесами відлунює пораненому лютим болем.

Звісно, жахливий стан юнака і надані селянином пояснення неабияк переполохали усіх присутніх. До ректорського будинку негайно покликали лікаря, але той всього лише констатував очевидне: Томас Немирич дуже невдало впав з коня і скрутив собі в'язи. Те, що він досі не помер, можна пояснити хіба що неабиякими життєвими силами юного організму. Але вести мову про його лікування не доводиться. На жаль, можна лише гадати, скільки часу він ще проживе і чи встигнуть родичі дістатися Кисилина, щоб попрощатися з ним…